Другий рік реальності, до якої вже звикаємо тут, у Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University). Минулого року ми всі, приглушені й спантеличені тим новим, що 22 лютого зламало картину світу багатьом із нас, збиралися на єдиному Zoom-включенні, аби просто побачити один одного. Побачити й підтримати всіх, хто зміг доєднатися крізь вибухи й страх. То не був страх перед ворогом, то був страх перед невідомістю. Зі сльозами на очах ми завершували єдине пленарне засідання, бо на традиційні – мовознавчу та літературознавчу секції не було потреби розходитися: нас зібралося трохи більше десяти студентів і така ж кількість викладачів. Намагаючись стежити за змістом того, про що говорили наші молоді науковці в доповідях, ми просто слухали голоси і вдивлялися в часто закриті підписаними зображеннями квадрати на екрані. Прощаючись, ми підбадьорювали одне одного, вірячи, що та зустріч – не остання, і водночас не знаючи, що чекає на Україну й Запоріжжя зокрема за мить.