Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка філологічного факультету, членкиня Національної спілки письменників України, письменниця, журналістка, режисерка, громадська діячка Любов Геньба
У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває реалізація масштабного профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». Сьогодні в рамах його реалізації пропонуємо вашій увазі розмову з вихованкою філологічного факультету, членкинею Національної спілки письменників України, письменницею, журналісткою, режисеркою, громадською діячкою Любов’ю Геньбою.
- Любове Григорівно, що для Вас філфак?
Філологічний факультет – це мрія, до якої я довго йшла. У школі вчилася добре, захоплювалася історією та літературою, володіла іноземною мовою. Але вирішила вступати на історичний факультет Запорізького педінституту. Добре склала іспити, та не вистачило одного бала. Засмучена повернулася до Гуляйполя, але з вокзалу пішла не додому, а попрямувала до райкому комсомолу, кажучи собі: «Не маю права сидіти в батьків на шиї, мушу заробляти собі на життя». Поїхала до села працювати старшою піонервожатою. У школі не вистачало вчителів, тому викладала історію, українську мову та літературу в молодших класах. Моє бажання бути цікавим учителем помітив директор школи, ставив за приклад іншим учителям, хвалив, як дівчина без освіти вправно подає матеріал, вибудовуючи свою методику. Наступного року знову поїхала вступати на історичний факультет – і знову невдача.
Уже маючи сім’ю, долаючи життєві біди, не полишала мрію про навчання, брала уроки у своїх колишніх учителів, списала не один зошит із граматичними правилами, щоб вступити вже на філологічний факультет. А тут ще й друзі порадили (це був 1989 р.): «Напиши вступний твір віршами!» Послухала й за звичкою в кінці підписалася – «Л. Геньба». У результаті – робота дешифрована! Крах мрії!
Любов до сцени, виступів привелана відділення режисури в Мелітопольське культосвітнє училище. Роки навчання були насичені записами на радіо й телебаченні, концертною й поетичною діяльністю. І лише у 2001 році сміливо переступила поріг Запорізького університету, бо вже була відомою поеткою. Відтак почала штурмувати науку. В одній аудиторії навчалася, а в іншій – учила сама, розповідаючи студентампро секрети поетичної творчості. Університет став другим рідним домом, бо тут познайомилася з прекрасними викладачами, знайшла друзів-однодумців. 2005 р., стала дипломованим викладачем української мови та літератури.Мрія здійснилася!
- Чи складно Вам було?
Складно, але цікаво й відповідально, бо я ж мусила, як мінімум, писати вірші грамотно!
Склалося так, що упродовж 2003-2020 рр. я була директором Гуляйпільського краєзнавчого музею. За сімнадцять років мого керівництва музей став знаним не лише в Україні, а й далеко за її межами. Він є окрасою області, бо тутзосереджена притягальна сила простору, який зберігає живу історію, адже візитівкою Гуляйполя є ім’я ватажка повстанського руху на півдні України (поч. ХХ ст.) – Нестора Махна. Про нього розповідають численні експонати музею.У 2019 р. родинне гніздо Махнів, що знаходиться в м. Гуляйполе на вул. Трудовій, передано під музей-садибу,створенню якого ще передує велика робота, та перший крок уже зроблено.
Отак у моєму житті крокують поруч – історія та література.
- А як складалися стосунки з викладачами?
Вони мене підтримували в усьому: Ольга Дмитрівна Турган, тодішній декан, Віталій Федорович Шевченко, Петро Іванович Білоусенко, Ольга Олександрівна Стадніченко та викладачі їхніх кафедр! Доземний уклін їм і велика подяка за науку! На все життя запам’ятала, як на мій ювілей у Гуляйполе з найщирішими вітаннями прибула ціла група викладачів. Мої земляки ще 
довго обговорювали цю подію: такі вчені люди приїхали вшанувати їхню Любу!
- Чи підтримуєте зв’язки з університетом?
- Часто буваю в альмаматер, бо ж запрошують на зустрічі зі студентами, де я ділюсь своїм поетичним словом! Приходжу завжди з радістю!
А ще вдячна за творчу співпрацю доценту Валентині Олександрівні Кравченко, яка була науковим керівником моєї дипломної роботи, написала низку статей, у яких аналізувала мою літературну творчість. А щойно вийшов літературний портрет за її авторством, коректором якого була ще одна моя викладачка – Наталя Олександрівна Зубець, чим я пишаюсь!
- Що Вам, Любове Григорівно, сьогодні болить, тривожить?
- Мені болить зневага до рідного. Болить кожен день без миру, нерозуміння багатьох моїх земляків і зневіра! Болить, коли бачу, як молоді хлопці втікають від мобілізації, забуваючи, що чоловік – це найперше воїн, захисник! Болів мені кожен день чекання сина з війни, і я його дочекалася!
Мусимо пам’ятати, що Вітчизна – це ми, і за будь-яких обставин треба залишатися людьми.
Вірю в завтра твоє, вірю, нині і прісно,
Вірю так, як ніхто, у цей зболений час!
Бо коли ви забудете мамину пісню,
То, повірте, забудуть і вас.
Тільки у спільній роботі ми єдині та сильні! Запоріжжя – це Україна, а моє прифронтове Гуляйполе – тричі Україна. Слава Україні!
- Що порадите студентам-філологам ЗНУ?
- Факультету – процвітання! А студентам – любити слово, бездоганно ним володіти і гордо нести у світ!
