Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка факультету журналістики, театральна менеджерка, драматургиня Анастасія Косодій
У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває реалізація масштабного профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». Сьогодні в його рамках пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з вихованкою факультету журналістики Анастасією Косодій, в якому вона розповіла про студентське життя та свій професійний шлях.
- Пані Анастасіє, розкажіть, будь ласка, який факультет свого часу Ви обрали та чому саме ЗНУ?
- Першим факультетом, на який я хотіла вступити, був факультет соціальної педагогіки та психології (спеціальність «акторська майстерність»). Проте вступила я таки на журналістику. Як виявилось постфактум, я дуже віддалено розуміла на той момент, що саме представляє собою робота журналіста. Мені подобалось писати тексти, я отримувала за них найвищі бали в школі – і журналістика була найближчим факультетом до цього виду діяльності.
- Яких викладачів Ви найчастіше згадуєте, чи спілкуєтесь із ними зараз, після завершення навчання?
- Я з теплотою згадую Мирославу Чабаненко, яка завжди намагалась зробити наше навчання практико-орієнтованим, що в подальшому допомогло мені швидко увійти в ритм під час трирічної роботи на телеканалі, який зараз носить назву «Суспільне Запоріжжя».
- Чи зустрічаєтесь Ви з колишніми одногрупниками, чи цікаво було дізнатися, чим саме вони займаються на сьогодні?
- Так, час від часу я зустрічаюсь з одногрупниками, що живуть в Києві. Більшість із них відмовились від журналістики через очевидну важкість (в сучасному політичному кліматі) цієї професії в її «чистому» вигляді. Дехто знайшов для себе комфортну нішу на межі журналістики, соціальної роботи та культури.
- Пані Анастасіє, чи змінили б Ви щось у Вашому житті, якби знову стали студенткою?
- Зараз мені здається, що навчання журналістиці протягом п’яти років є абсурдом. Це дуже практична професія, вивчити яку можна «на ногах» – і швидко зрозуміти, чи підходите ви одне одному. 
-Чим Ви сьогодні займаєтеся, у якій галузі працюєте, як саме обрали цю професію?
- Наразі я працюю в незалежній театральній галузі як драматург. Попри усталене уявлення про драматурга як про людину, що сидить за столом і пише тексти, ця професія, насправді, потребує багатьох журналістських навичок. Більшість моїх проєктів були «в полі», коли ми виїздили в міста прифронтової зони і працювали з людьми, які мали безпосереднє зіткнення з доволі травматичними подіями. Ми або збирали документальні матеріали, формуючи театральні тексти, або допомагали самим героям створити висловлювання-рефлексію.
- Скажіть, що Вас надихає у роботі та якими здобутками Ви пишаєтесь?
-Одна з моїх останніх драматургічно-режисерських робіт – вистава «Що таке єврейська музика». Я працювала над нею понад два роки. Усе почалось із місячної поїздки Польщею у 2018 році. Я виграла грант від Британського Інституту на дослідницьку подорож, суттю якої був збір документальних інтерв’ю людей, що пережили Обмін Народами (1946 рік) та Операцію «Вісла» (1947 рік). Ці події торкнулись і моєї родини, однак родичі завжди говорили про це мало. Розмовляючи з героїнями, більшість із яких були дуже старими жінками, у якийсь момент я зрозуміла, що всі їх історії повторюються: «Ми були в полі, прийшов солдат, сказав збиратись, маємо годину. Нас посадили у вагони для худоби, довго везли. А коли ми приїхали, то зовсім не знали нових земель…». «Може, вони
десь завчили ці історії», – подумала я. І ще я подумала, що не зроблю з цього п’єси. Головний принцип драматургії – писати про те, що тебе чіпляє. Тут, попри загальну драматичність оповідей, мене не чіпляло нічого. Тоді я спитала, хто жив в їхньому селі на початку сорокових, до кінця війни, до виселення. Українці (це були майже на 90% українські села, хоча й в Польщі). Хто ще? Поляки. Хто ще? Євреї. Я спитала їх, що стало з євреями – і раптом почула детальні розповіді про Голокост, від його прямих свідків. Мене вразило тоді, наскільки відстороненими були ці розповіді. Можливо, мене вразило те, що я ніколи не стикалась із феноменом «буденності зла». Потім на основі цих розповідей і документальних матеріалів про Голокост у Гуляйпільскому районі, що їх мені надали запорізькі історики, я створила виставу разом із берлінським композитором Юрієм Гуржи.
- Які Ваші професійні пріоритети?
-Як драматург я маю більшу фору часу й роздумів щодо матеріалу, який я збираю, ніж журналіст. У цій роботі для мене основним є питання моєї позиції, як мовника, якщо це не суто документальна п’єса. Що дає мені право розповідати цю історію? Чи дозволяю я вільно висловлюватись донорам документального матеріалу? Чи не викривлюю я їх історії? Що зміниться у світі, коли я напишу цей текст?
- Яким Ви бачите своє подальше професійне майбутнє, про що мрієте?
- Мрію про нормальну державну політику в галузі культури, яка буде допомагати розвитку української культури, а не блокувати його, як це відбувається у більшості випадків зараз.
- Що Ви можете порадити студентам і випускникам ЗНУ, зокрема Вашого факультету?
- Можу порадити приділяти найбільше часу практичній роботі в ЗМІ, шукати формат, у якому ви зможете реалізувати себе найкраще – для себе самих, для героїв матеріалів, для аудиторії.
Для довідки.
Українська драматургиня та театральна менеджерка. Народилась у 1991 році в місті Запоріжжя. Отримала освіту журналіста в ЗНУ. Починаючи з 2014 року є учасницею фестивалей драми Тиждень актуальної п’єси (Київ) та Драма.UA (Львів). У 2016 році разом з колегами заснувала театр Запорізька нова драма. Основним фокусом театру стала нова українська драма, та робота з актуальними проблемами суспільства. У 2017 році театр реалізував проект «Театральна Лабораторія: За межами страху»: учасники з шести прифронтових міст (Бахмут, Маріуполь, Краматорськ, Покровськ, Старобільськ, Северодонецьк) навчались театральному мистецтву та менеджменту, щоб відкрити у 
своїх містах незалежні театральні майданчики. Продовженням проекту стала вистава «Потяг історії», яку Анастасія створила разом з молодими активістами міста Бахмут. Провідною темою вистави стала декомунізація та робота з історичною пам’яттю в місті, назва якого разом з назвами вулиць були змінені протягом останніх кількох років. В проекті Krieg im Frieden берлінського Maxim Gorki Theater, Literarisches Colloquium Berlin та Robert Bosh Foundation Анастасія Косодій створила текст «Timetraveller’s Guide to Donbass», присвячений темі війни між Росією та Україною. Пізніше цей текст був поставлений на сцені Театру ім. Лесі Українки у Львові. Разом з німецьким режисером Георгом Жено Анастасія працювала у проекті «Tell me your story», в рамках якого підлітки з міста Попасна відвідали місто Потсдам, де познайомились з німецькими підлітками та записали короткі відео, на основі яких був створений документальний фільм. У 2019 році Анастасія Косодій стала учасницею міжнародного форуму Berliner Festspiele. Зараз працює шеф-драматургом незалежного театру PostPlay театр у Києві. Її текст "Хто вкрав твоїх коней" переміг в VI Конкурсі сучасної драматургії "Драма.UA. За її п'єсою "Привези мені зі Львова чого в Запоріжжі немає" поставлена вистава в PostPlayТеатр-і. «Потяг Історії» (2017) реж. Джек Кловер, був створений нею спільно з «Простір Ідей МайстернЯ».
Марія Писаренко,
студентка 2 курсу факультету журналістики
