«Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка факультету журналістики, фахівчиня PR-галузі Анастасія Грищенко

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває успішна реалізація масштабного профорієнтаційного проєкту «Історії успіху випускників ЗНУ». Сьогодні вашій увазі пропонується інтерв’ю з вихованкою факультету журналістики Анастасією Грищенко. Піарниця зі значним досвідом роботи в різних галузях розповідає про студентські роки та професійний шлях становлення.

- Анастасіє, скажіть, будь ласка, ким Ви себе бачили в дитинстві, про яку професію мріяли?

– У дитинстві я змінювала вибір професії майже щодня. У думках я була й адвокатом, і вчителем (ну, звичайно), приміряла на себе професії економіста, юриста та навіть моделі.

- Що спонукало вступати на факультет журналістики? Чому обрали саме спеціальність «реклама та зв’язки з громадськістю»? Що викликало бажання пов’язати своє життя з галуззю піару?

– Мій вступ до факультету це, взагалі, випадковість. Я тоді не дуже серйозно ставилася до вибору професії життя. Досі не розумію, як так вийшло. Увесь одинадцятий клас я готувалася вступати до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. Дуже хотіла акторкою стати. Усе шкільне життя я виступала на сцені. Усе, що можна було зіграти в школі й поза нею, – я грала. Тож і вирішила, що це – «моє». Бачила, що батькам це рішення не дуже подобалась, але вони казали, що підтримають будь-який мій вибір. Зараз розумію, як це важливо було тоді. Підтримати, а не заборонити.

Займалася з репетиторами, ставила правильну сценічну вимову, удосконалювала акторську майстерність, готувалася. Склала ЗНО, влітку поїхала до Києва... та не пройшла творчий конкурс))). Сліз тоді було... Пам’ятаю, мені здавалося, що все, життя закінчилося, я нічого не варта та більше нічим не зможу займатися. Перше розчарування в житті, такий провал.)) Повернулася додому та голосно сказала, що більше вступати нікуди не буду. Що як не бути акторкою, то ніким).До речі, школу я закінчила у 15 років. Тож ні про які дорослі вчинки не могло й мовитись. Тут вже батьки підключилися зі своїм твердим словом. Вгамували істерику та сказали, що вступати я в цьому році буду точно. І в мене є всього кілька днів, щоб вирішити, куди саме. Повели «за руку» мене до різних університетів.

Пам’ятаю, як зайшли до ЗНУ з мамою, на столі лежала афіша з переліком всіх факультетів та спеціальностей. Мама каже: «Усе, обирай». А я ж підліток, хочеться показати характер. Демонстративно закрила очі та тицьнула олівцем навмання. Відкриваю – спеціальність «реклама та зв’язки з громадськістю». Тут вже мама пішла на принципи, каже: «Добре, йди подавай документи». Документи тоді я подала ще в кілька університетів, на різні спеціальності. Та й вступила до всіх. Проте дуже мені вже слова «реклама» та «піар» сподобалися. Зараз розумію: обирала не навмання. А серцем. Нам же ще А. де Сент-Екзюпері казав: «Очі сліпі. Шукати треба серцем». Ось і знайшла.

- Поділіться, будь ласка, спогадами про свої студентські роки.

- Завжди з такою ностальгією згадую ті часи. Продовжу чергу випадковостей. Я жила з батьками в селищі міського типу Запорозької області, тож, коли постало питання житла у Запоріжжі, – сказала, що жити буду тільки на квартирі. Ніяких гуртожитків. Батьки й тут мене підтримали б, хоча мама неодноразово повторювала, що життя в студентські роки в гуртожитку – найцікавіше, що може бути в університеті. А я вперто повторювала: «тільки орендуємо квартиру». Тут підключилася найкраща подруга, з якою ми вступили до одного університету. Наполягла на тому, щоб ми спробували пожити в гуртожитку. Хоча б трохи. А я розуміла, як мені буде потрібна її постійна підтримка та присутність. Погодилась. І жодного разу в житті про це не пошкодувала. Бо це дуже яскрава частина не тільки студентства, взагалі, життя, мабуть.

До слова, ми з подругою навчалися на різних факультетах, тож і жили на різних блоках. Через кілька місяців знайшли там собі подруг та об’єднали компанії в одну велику родину. Ми й досі всі дружимо. У різних містах, навіть, уже в різних країнах. Погуляли вже у майже у всіх на весіллях, похрестили дітей. Наша така друга родина, яку я дуже люблю. А ще, до речі, в кімнаті я жила з чудовою дівчиною, яка зараз стала жінкою мого брата та народила мені найкрутішого племінника, тож, що по рекламі? Гуртожиток ЗНУ №3 поєднує долі?

Та й не тільки тут щаслива історія. Моя група 3321-1. У розмовах зі знайомими, коли йдеться про студентські роки та одногрупників, я завжди кажу, що мені так пощастило із моєю групою. Я пишалася тим, що ми один одного любили більше, ніж бали за предмети. Ніколи не було суперництва, якихось підстав чи ще чогось. Навпаки, підтримували один одного. Користуючись нагодою: моя «інтернаціональна спільното», вам привіт). Словом, 3221-1, обожнюю!

- Чого найголовнішого Ви навчилися протягом навчання на факультеті журналістики?

– Не робити висновки передчасно. Пам’ятаю, як дисципліну з «Основ роботи пресслужби» поставили нам двома парами у суботу на восьму ранку. Ну, хто ж так робить? Бували дні, коли спати хотілося більше, ніж навчатися, тож і пропускала багато. Катерина Олексіївна тоді намагалася прищепити мені любов до цієї дисципліни, на що я відповідала: «та навіщо мені про ці пресслужби слухати? Я ж ніколи там працювати не буду», – і, звичайно, яка робота у мене була першою? Фахівець в пресслужбі ДСНС.

Якщо казати саме про навчання, – то це всі дисципліни, що читала Наталя Дмитрівна Санакоєва. Колись на початку нашого знайомства я не дуже відповідально ставилася до її курсу, на що вона сказала, що екзамен у неї не складу. Така мотивація була мені, що потім все вчила, абсолютно, і не дарма.

- Коли Ви почали працювати за спеціальністю? Чи важко було знайти роботу після університету?

– Усі меми про «знайти роботу без досвіду роботи» виправдані. Коли закінчила університет і почала шукати, – всі вони мені вже були не смішні, бо так і є. Розуміла, що знайти хочу тільки за спеціальністю. Бо вже тоді була закохана в рекламу та піар. А чомусь роботодавцям хочеться, аби ти хоч щось, але міг, чого б це?

А в мене, окрім хорошої бази теоретичних знань і декількох перемог у творчих рекламних конкурсах, не було нічого. Звичайно, відмова за відмовою. Що казати на співбесідах, я також не знала. Два місяці пошуку в кількох містах... знайшла непогану вакансію в Мелітополі, і я, начебто, підходила їм, проте «серце не лежало».

- Як ви почали працювати в пресслужбі ДСНС Запорізької області? Які у вас враження від цієї роботи? Що було найскладніше, і що – найцікавіше?

– На четвертому курсі в нас були пари з Христиною Михайлівною Пироговою. Вона ділилася досвідом своєї роботи в ДСНС в минулому, завжди з таким запалом в очах. Я вже тоді розуміла, що щось в цьому є. Так, у розмовах вона запропонувала нам з дівчатами пройти практику там. Без вагань – тверде «так». Місяць у ДСНС – і запал в очах з’явився і в мене. Потім тривало навчання далі, сесія, екзамени, диплом, пошук роботи. Поскаржилася Христині Михайлівні, що не можу знайти роботу. Через два тижні дзвінок від неї: «Настю, завтра з документами – в пресслужбу. Тебе чекатимуть». А я саме наступного дня повинна була їхати з документами до Мелітополя в те місце, де знайшла роботу. Потрібно було обирати. Вагалася я рівно 5 хвилин. І вже зранку до Запоріжжя. Там – розмова з начальницею в кабінеті. Юля Володимирівна каже: «Тільки у нас потрібно по-справжньому працювати». Назавжди запам’ятала це, бо тоді ще не розуміла значення слова справжньої «праці». У тій же розмові Юля Володимиріна спитала, чи вмію працювати з фотошопом, бо їм це дуже важливо. Кажу: «так, звичайно». А сама навіть ніколи не відкривала цю програму. Тож в мене була ніч на відеоуроки з Фотошоп, аби освоїти. Звичайно, впоралася.

Про враження від роботи – складне питання. Зараз розумію, що державна система не досконала. Потрібно бути дуже сильним, аби мати змогу «пробивати» пострадянські підвалини та звичаї, які йдуть «зверху з Києва», аби робити класні проєкти. Дуже пишаюся своїми, коли бачу, що їм це вдається. Бо знаю, що за цим стоїть не тільки підготовка до проєкту. А велика робота «до». І це, мабуть, те, що трохи псує враження. Але чесно, ДСНС – великий шмат мого життя. Не тільки в роках. А й щодо вражень, зростання, навичок, умінь. Пресслужба ДСНС, справді, – як другий дім. Не можу й досі надовго відпустити їх, завжди тягне «додому»).

Важко? Було, звичайно. Це – як інший світ. Бо ти розумієш, що ти несеш відповідальність. Не за роботу. Не за себе. А за людей. І як тут можна підвести?

- Зараз Ви працюєте в благодійному фонді в місті Дніпро. Що найскладніше у Вашій роботі? Що найцікавіше? Який випадок чи проєкт Вас вразив найбільше?

– О, це моє серце. Моя душа. Із найскладнішого, точно, – психологічний складник, якщо можна так сказати. Фонд допомагає дітям-сиротам, інколи такі історії дізнаєшся, що потім декілька днів плачеш. Може, й на краще, так серце не кам’яніє. І робити класних проєктів «на добро» хочеться більше.

Давайте чесно: культура благодійності в Україні – на дуже низькому рівні. Ми ж всі любимо жити стереотипами. Благодійний фонд – значить, обов’язково «відмивання грошей». Збір коштів – це «шахрайство». Розумію, що це також зустрічається. Але, дякувати Богові, з кожним роком все менше.

Прозорість, чесність, відкритість – головні складові у піарі фонду. В нашому фонді це, звичайно, є. Інакше я б там не працювала. Аби піарити будь-який продукт, обов’язково треба в нього вірити самому. Любити його. Інакше – буде піар без душі. А хто в нього повірить? Коли ти заряджений ідеєю, то тоді легко зарядити й інших нею. У мене цей принцип завжди працює. Тож і потрохи закохуєш у чесну і правильну благодійність інших.

Проєкт-серце нашого фонду – масштабні фестивалі для дітей сиріт у різних містах України. Тільки уявіть: ми збираємо на локації близько 3000 дітей і влаштовуємо для них свято. Справжнє. З емоціями, змаганнями, розвитком, подарунками, солодощами... та там стільки всього, що не перерахувати. Діти щороку так чекають ці фестивалі, готуються до них, прагнуть стати кращими, ніж минулого року, за що вихователі та прийомні батьки не припиняють дякувати. Ось здавалося б, звичайне свято для дітей. А ні, скільки там соціального змісту... розумієш, що те, що робиш, не просто приносить користь. А будує майбутнє. Під час фестивалю об’єднуються всі. І діти, і волонтери, і благодійники, і зірки, і великі компанії, міжнародні дипломати... В одному такому фестивалі бере участь щонайменше 7000 осіб. Сподіваюсь, на те, що пандемію скоро переможемо, тож і запрошую приєднатися! Достатньо буде тільки один раз там побувати, щоб закохатися назавжди. Ой... про фонд можу розповідати годинами.

- Наскільки відрізняється робота піарника в таких різних галузях?

– Окрім галузі благодійності, я працюю над піаром ще декількох комерційних проєктів, але обов’язково із важливим складником – соціальною значущістю.

Кожна моя робота та кожен проєкт повинен бути «для чогось». Щось, що принесе користь. Що буде важливим. Просто в державній структурі, аби втілювати ці проєкти, потрібно докласти трохи більше сил і витратити більше нервів. А в благодійному фонді, де все керівництво живе тим же, що і я, – це простіше. Від цього й задоволення більше.

Піар – не про обман. Піар, у моєму випадку, – це «про важливе». Не впевнена, що змогла б довго працювати в компанії, де немає високих цінностей.

- Чи є у Вас якісь правила, якими Ви керуєтеся як піарниця? Поділіться ними, будь ласка.

– Піар – це цілодобово. Потрібно бути готовим до цього. У ДСНС – ти о третій годині ночі виїжджаєш на пожежу або повідомляєш журналістам про снігові заноси до ранку. У благодійності – також немає сталого «режиму роботи». Ти можеш о четвертій ранку спілкуватися з піарником відомої зірки телефоном, тому що це – єдиний час, який вони можуть присвятити вашому фонду у своєму напруженому графіку. І таких історій – сотні.

Не думаю, що на інших роботах у піарі, – інакше. Може, неправильно міркую. Може, й потрібно працювати з 9 до 18 з годиною на обід. Проте, в мене так точно не виходить. І це – одне з головних правил. Ти повинен сам вірити у те, що піариш. Тоді це буде з душею і по-справжньому.

А ще – повинно бути чесно. Я проти тих стверджень, що «в піарі – обманюють». Ні, в піарі просто правильно подають потрібну інформацію. А хто сказав, що вона неправдива?

- Який проєкт Ви могли б назвати найбільш улюбленим в кар’єрі?

- О, проєктів багато. І в ДСНС, і у Фонді, і всі люблю. Спробую виділити певні. Коли працювала в ДСНС, розробила інтерактивний зошит для дітей із пожежної безпеки. Обожнюю й цей зошит, і сам проєкт. Зараз він знайшов своє продовження й живе без мене. А я рада. І якщо хоча б одна дитина, завдяки цим завданням, запам’ятає, що грати з вогнем небезпечно, – це вже найголовніша перемога для мене.

А із недавнього – ми в грудні за два тижні з фондом, завдяки двом частинам проєкту «Добра історія», зібрали пів мільйона гривень на дихальний апарат для малюків у лікарню. Такого апарату в тому центрі не було взагалі. А ми змогли. Аби діти могли дихати. І головна перемога в тому, що це не були кошти від великих компаній-меценатів, що трьома пожертвами змогли б купити цей апарат. Нам вдалося об’єднати все місто, та, навіть, країну (не)звичайних людей, аби зібрати ці кошти. Нам допомагали просто люди, відомі особистості, власники бізнесу, ЗМІ, блогери... Нам вдалося закохати всіх у благодійність. І дати людям змогу написати добру історію міста, аби діти були здорові. Усім разом.

- Чи можете Ви себе назвати успішною людиною сьогодні?

– Успішною? Ні. Щасливою – так. До успіху мені ще далеко. Біля будинку, де я живу, є клініка, яка названа на честь академіка з моїм прізвищем. Інколи, коли повертаюся додому дуже пізно, після чергового робочого заходу, і вже немає сил ні на що, – завжди дивлюсь, як яскраво світиться напис «Клініка ім. академіка Грищенка». Думаю: «Ні, поки рано втомлюватися. Моїм іменем ще не назвали нічого. Потрібно працювати більше».

- Якби існувала машина часу, що б Ви порадили собі сімнадцятирічній?

– Настю, у тебе все буде добре. Нічого не бійся. Роби, як задумала. І завжди роби на 100% – тобі все під силу. І коли на якихось етапах життя ти відчуєш, що ламаєшся, – не бійся все змінити. Тебе чекає дивовижне. Лети, дівчинко!

- Щоб Ви могли порадити студентам та абітурієнтам?

– Абітурієнтам – навіть не думайте! Несіть документи на факультет журналістики ЗНУ! Склад викладачів там просто вражає! Тож і навчання захоплює. Завжди казала, що серце факультету – не студенти, не реклама, і, навіть, не мультимедійні аудиторії. Це – викладачі. Ну, і, звичайно, спираючись на власний досвід, якщо ви кудись не вступили – це не обов’язково погано. Для мене – це назавжди змінило життя. У гарну сторону, звичайно.

А студентам – на шляху до диплома насолоджуватися процесом. Трохи відповідальніше ставтеся до навчання, ніж я, та вивчіть той фотошоп, поки ви студенти. І не ігноруйте практики! Благо, на нашому факультеті цього вдосталь. Хтозна, може одна з них стане ключовою у вашому житті. І саме з неї ви виростите справжнім фахівцем.

Ксенія Вербицька

Схожі новини