Університет Вступнику Навчання Наука Міжнародна
діяльність
Студентське
самоврядування
Новини пресслужби ЗНУ / Новини / «Історії успіхів випускників ЗНУ: вихованка факультету журналістики, менеджерка з комунікацій Центру прав людини ZMINA Ірина Іванченко»

«Історії успіхів випускників ЗНУ: вихованка факультету журналістики, менеджерка з комунікацій Центру прав людини ZMINA Ірина Іванченко»

«Історії успіхів випускників ЗНУ: вихованка факультету журналістики, менеджерка з комунікацій Центру прав людини ZMINA Ірина Іванченко»
31.01.2022 10:28 Все Головні новини Відділ доуніверситетської підготовки, профорієнтації та працевлаштування Історії успіхів випускників ЗНУ Факультети Журналістики ZNU Zaporizhzhia National University факультет журналістики відділ доуніверситетської підготовки профорієнтації та працевлаштування пресслужба Історії успіхів випускників ЗНУ

У рамках профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ», що триває в Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University), ми поспілкувались із випускницею бакалаврату факультету журналістики, а нині – менеджеркою з комунікацій Центру прав людини «ZMINA» Іриною Іванченко.

- Ірино, ти ще в студентські роки зацікавилась чутливими темами в журналістиці та правозахистом. Звідки виник цей інтерес? Що стало поштовхом?

- Мабуть, це – банально, але вже у шкільні часи я почала помічати несправедливість і реагувати на неї. Наприклад, я намагалася захищати тих, кого ображали та цькували. Почала бачити прояви патріархального устрою українського народу, насильства щодо жінок, яке буквально прописано в нашій культурі, і мене це обурювало. Здається, зі старшої школи я почала вважати себе феміністкою.

Університет став таким собі майданчиком, де я усвідомила себе дорослою частиною суспільства. Я розуміла, що навколо багато «зрад» і що стояти осторонь неможливо, але ще не знала, що конкретно я можу з цим робити. Це був мій початок.

Згодом я долучилася до тренінгу від «Gender Z», які розповідали журналістам, як писати про ЛГБТ-людей, і зрозуміла, що ця тема мені сильно болить. Насильства та приниження людської гідності не може бути у сучасному світі – ці переконання стали головними в моєму житті. Я не могла пропустити ні правозахисні акції в Запоріжжі, ні прайди в Києві. А зараз такі заходи вже стали частиною моєї робити.

- У який момент часу ти зрозуміла, що це та справа, якою ти б хотіла займатися, присвятити їй своє професійне життя?

- Моя перша офіційна та серйозна робота була в органах місцевого самоврядування, а саме – у Широківській громаді. Команда новаторів просувала надважливу реформу децентралізації, покращувала життя українців у селах. Це був захопливий період мого життя, який став початком моєї кар'єри. Але навіть під час такої роботи я намагалася просувати прогресивні ідеї, зокрема, переконувала колег у важливості використання фемінітивів у публічній комунікації громади – у газеті й соцмережах (і мені це вдалось). Намагалася змінити стереотипне ставлення до жінок і відмовитися від образу «жіночок-прикрас колективу», просувати повагу до жіночої частини громади.

Але разом із тим я вже роками стежила за діяльністю Центру прав людини «ZMINA», читала їхній сайт і захоплювалась роботою цих людей. Одного дня зрозуміла, що тема прав людини мене захопила настільки, що просто читати про це новини недостатньо, тому я з надією подалася на вакансію від «ZMINA».

- Коли ти починала працювати в Центрі прав людини «ZMINA», ти написала у ФБ, що саме в цій організації ти мріяла працювати. Розкажи про свою роботу в команді. За що ти відповідаєш?

- Якщо чесно, то навіть боялася мріяти, бо тоді ця робота здавалася недосяжною. Але бажання та сміливість стали сильнішими за страх, і вже третій рік я є частиною «ZMINA». Я – медіаменеджерка, і моє головне завдання – зробити так, аби про нас говорили медіа. Усі розсилки наших матеріалів, організація пресконференцій, різних заходів, ефірів, комунікація з журналістами та багато іншого – за це відповідаю я. Також стежу за тим, що і як про нас говорять у медіа, і намагаюся постійно розширювати коло ЗМІ, дружніх до нас. Тішить, коли це виходить. Зараз середня кількість згадок про нас у медіа – 250 на місяць. І вони всі позитивні.

- На скільки, на твою думку, журналістика допомагає просувати ідеї рівності й толерантності?

- Я переконана, що журналісти в Україні – найголовніша рушійна сила, яка просуває країну в прогресивному напрямку, особливо активно вони це роблять після Революції Гідності. Крім того, на думку деяких експертів, саме журналісти першими стали союзниками ЛГБТ, почали робити їх видимими в публічному просторі та зробили так, що тема ЛГБТ вже стала звичною для українців.

Як показує дослідження «Що українці знають і думають про права людини», яке проводила наша організація разом із партнерами, ЗМІ є найголовнішим джерелом інформації про права людини для українців. Наші громадяни саме завдяки медіа формують своє правове бачення. Цікаво, що більшість українців у випадку порушення своїх прав готові одразу звертатися саме до медіа, а не до судів, наприклад. Тому в сучасних журналістів поважна місія не втратити довіру українців і продовжувати рухати країну в бік прогресу.

- Яка, на твою думку, роль освіти в цьому процесі?

- Знову ж таки, якщо говорити про наше дослідження, то школи та університети знаходяться на останніх місцях як джерело інформації про права людини для українців. Я вважаю, що заклади освіти мають вводити правозахисні курси в програми, як це вже зробив факультет журналістики ЗНУ, адже українці часто плутають базові права, закріплені Європейською конвенцією з прав людини, із правами споживача, наприклад. Вони не знають, до яких структур звертатися, якщо їхні права були порушені, вони не знають алгоритмів і часто не відстоюють свої права. Особливо важливо факультетам журналістики навчати студентів таким темам, бо в час довіри до медіа на журналістах лежить багато відповідальності перед українцями.

- Як конкретно тобі журналістська освіта допомагає у твоїй професійні діяльності?

- Враховуючи, що я вже по той бік журналістики, а зв'язкам із громадськістю фахово не навчалася, журналістська база дала мені багато корисних у роботі знань та навичок. Я щиро вдячна своїм дорогим викладачкам Юлії Любченко та Наталії Виговській за вміння якісно працювати з текстом, швидко і з аналітичним підходом шукати потрібну інформацію, бачити й передавати структуру тексту, відчувати головне, про що треба сказати. Кожного разу, коли пишу робочі релізи, я без перебільшення згадую Юлію Валеріївну, яка навчила мене писати так, аби все було чітко та зрозуміло. Для мене щастя, коли журналісти поважних всеукраїнських медіа ставлять на свої сайти мої релізи без змін чи з дрібкою редакторських правок.

Крім того, маю важливі софт скіли – чудово розумію постійну завантаженість журналістів і тиск нескінчених інформаційних потоків, тому поважаю людей цієї професії та не практикую агресивні «продажі» наших текстів, бо таке може лише дратувати.

- Ти постійна учасниця прайдів у різних містах України, ти спостерігаєш, як змінюється ставлення українців до маршів рівності. Які тенденції фіксуєш?

- Я бачу, що противників щороку стає менше, а прихильників – більше. Усе більше українців виходять на марші в різних регіонах, причому це найбільше не ЛГБТ-люди, а союзники, які приходять навіть зі своїми дітьми. Та й заходів таких стає все більше. 2020 року прайд вперше відбувся в Запоріжжі, і це було дивовижно. Усе пройшло без серйозних заворушень, це був прорив для регіону.

На жаль, негативного ставлення, агресії ще також багато, але їх транслюють в основному ультраправі. Вони досі нападають на учасників маршів, влаштовують «сафарі», намагаються або зірвати події, або вдаються до провокацій, переслідують активістів у соцмережах.

Та попри це, я думаю, що таких противників буде все менше, адже серед них багато дітей чи молоді, які ще шукають себе та з різних причин розділяють концепцію насильства. Наше суспільство також дорослішає, стає толерантнішим, починає активно рефлексувати щодо користі певних ідей. Тому ми на правильному шляху, але всім нам ще потрібен час.

- Чого, на твою думку, бракує українському суспільству, аби наблизитись до цінностей рівності та свободи самовираження?

- Віри у власні сили, бо з нами трапився жахливий досвід минулого. Радянські часи, пострадянські тенденції, загальнонаціональні трагедії дуже вплинули на всіх нас. Україна досі знаходиться серед тих країн, де в національному коді, насамперед, прописана потреба виживання. Коли тобі необхідно боротися за своє життя, банально вижити, про самовираження мова не йде взагалі. Разом із тим, для українців найголовніша цінність – це свобода, особливо для людей зі Сходу, які як ніхто знають, що без свободи не буде нічого.

Нещодавно ми їздили Україною, презентували дослідження, про яке я говорила, і спілкувалися з людьми про права людини. Я помітила, що молодь активно цікавилася темою, бо, за їхніми словами, хто, як не вони, відповідальні за майбутнє країни. А от старші люди, зокрема люди пенсійного віку, негативно ставилися до нас, бо, на їхню думку, ми маємо не розповідати про права, а захищати людей (хоч ми й цим також займаємося). Коли я питала у них, чи допомагають вони іншим, беруть участь у суспільному житті, то чула: «ні, моя хата скраю». Саме так і відповідали.

Тому мені здається, що, знову ж таки, всім нам ще потрібен час оговтатися від подій минулого і зрозуміти, що наша доля у наших руках, як би пафосно це не звучало. Треба нарешті зрозуміти, що ані казковий герой, ані активіст чи політик не прийдуть, щоб всіх врятувати й розказати, кому як жити. Це – обов'язок кожного перед собою.

- Під час пресконференції про безпеку білорусів в Україні на твої акаунти в месенджерах був здійснений смс-бомбінг. Напевно, були й інші небезпечні ситуації в твоїй професійній діяльності. Як подолати страх? Як ти виходила із таких ситуацій?

- Здається, безпосередньо я з таким зіштовхнулася вперше. Але моя організація постійно відчуває на собі нелюбов тих самих ультраправих організацій. Вони стежать за нашою діяльністю, пишуть про нас у своїх соцмережах, деяких моїх колег можуть спробувати образити чи принизити, іноді навіть пишуть із погрозами. Але ми спокійно стежимо за цим, бо знаємо, що правда на нашому боці й ми обов'язково дамо відсіч. Та й підтримкою суспільства обов'язково заручимось. А ще робимо скріншоти їхніх публікацій із погрозами на випадок, якщо доведеться звертатися до поліції.

У такі моменти дійсно важливо мати союзників, колег, які допоможуть. Крім того, якщо ще й маєш медійну підтримку та можливість публічного розголосу, то так можеш врятувати собі навіть життя та свободу. А от бути, так би мовити, активістом-одинаком у нашій країні ризикованіше, бо на таких людей частіше нападають, а поліція може не реагувати.

- Зараз організації, які підтримують або захищають вразливі групи, це переважно громадська ініціатива. Як не зневіритися та не опустити руки? Що є основною рушійною силою?

- Руки час від часу опускаються, і це – правда. Але в такі моменти я згадую своїх колег, які цілеспрямовано та професійно багато працюють, часто жертвуючи іншими галузями життя, але завдяки їхнім зусиллям ми прогресуємо щодо дотримання прав людини. Розуміння, що такі люди поруч, що вони обов'язково підтримають і разом із ними ми можемо робити майже неможливі речі, – це тримає в тонусі. А ще, важливо в постійному потоці роботи не забувати про перемоги, яких насправді дуже багато. У часи зневіри, коли все здається марним, варто озирнутися назад і побачити, що насправді ми маємо багато успішних історій і що громадський сектор рухає країну у прогресивному напрямку.

- Незважаючи на всі складнощі та завдяки потужній діяльності громадського активізму, вразливі групи стали видимими, їхні проблеми зрозумілішими для суспільства. Які питання, на твою думку, потребують зараз особливої уваги суспільства? Які пріоритети діяльності правозахисників сьогодні?

- Як кажуть правозахисники, неважливих тем у правозахисні не буває. Дійсно, важко перелічити конкретні проблеми, коли їх сотні й всі стосуються людей. Але, на мою думку, для країни, яка вже декілька років живе в стані війни, вкрай необхідно боротися за людей в окупації та захищати права переселенців, покращувати їхнє життя. Україна дуже повільно рухається в цьому напрямку, втрачаючи багато часу та можливостей, тому громадськість нерідко змушена самостійно просуває цей напрямок. І ще багато роботи попереду.

Інша проблема, яка одразу спадає на думку, – це все ще не ратифікована Стамбульська конвенція, про яку суспільство говорить роками. Домашнє насильство в нашій країні – одне з тих питань, вирішення якого не можна відкладати на завтра. Тим більше, що з початку пандемії випадки такого насильства почастішали, а в держави досі нема ефективної системи захисту жінок, які найчастіше є жертвами насильства. Тому громадянськість робить усе можливе, аби нарешті переконати владу, що ця конвенція – основний вихід.

 

Кафедра журналістики

 

Слідкуйте за подіями вишу також на соцмережевих сторінках пресслужби ЗНУ:

https://www.facebook.com/pressluzhbaZNU

https://www.instagram.com/pressluzhbaznu/

https://t.me/pressluzhbaZNU

 

Схожі новини