Університет Вступнику Навчання Наука Міжнародна
діяльність
Студентське
самоврядування
Новини пресслужби ЗНУ / Новини / Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: газетярка i подкастерка Наталія Солонська

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: газетярка i подкастерка Наталія Солонська

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: газетярка  i подкастерка Наталія Солонська
04.11.2022 13:08 Все Головні новини Факультети Журналістики Відділ доуніверситетської підготовки, профорієнтації та працевлаштування Історії успіхів випускників ЗНУ ZNU Zaporizhzhia National University ЗНУ Запорізький національний університет факультет журналістики відділ доуніверситетської підготовки профорієнтації та працевлаштування пресслужба проєкт Історії успіхів випускників ЗНУ

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». У його рамках пропонуємо вашій увазі бесіду з іще однією талановитою вихованкою факультету журналістики Наталією Солонською. У минулому – провідна фахівчиня запорiзького обласного друкованого видання «МІГ», а сьогодні – учасниця радiопроєкту та аудіоподкастів про літературу в Польщi, поділилася своїми думками про роль засобів масової інформації в житті суспільства і те, як професія журналіста впливає на особистісний розвиток людини.

 

 - Наталю, викладачі пам’ятають вас як Желнову. Була в нас така дуже старанна серйозна студентка, яка сумлінно виконувала всі завдання на відмінно! Потім ми пишалися вами як відомою журналісткою. Часу спливло чимало. Влаштування особистого життя, переїзд до Польщі, де ви зараз перебуваєте, образно кажучи, з Україною в серці. У соцмережах помітна ваша яскрава патріотична позиція. Поговорити хотілося б багато про що... Пропоную почати з вашого життєвого кредо.

- Моє життєве кредо – якщо дуже чогось хочеш, треба намагатися це здійснити. Якщо вдасться, ти вже виграв. Якщо нi, то принаймні будеш знати, що ти спробував. Ну, не вдалось – живемо далі, йдемо далі. Це перше моє правило. А друге: вимогливі отримують більше. Якщо постійно занижувати свої потреби, то не досягнеш значної мети. А коли ти людина вимоглива, то постійно й до себе ставиш вимоги, і до оточення, тоді вдається зробити чимало. Отже, бути вимогливою та пробувати!

- На моє переконання, Ви володієте всіма якостями, які потрібні журналістові для успішної роботи. Як практик у газеті «МІГ» Ви були цілком на своєму місці. Що змусило Вас залишити редакцію?

- Із дитинства я дуже любила друковане слово, тому, коли вступила на журфак, то знала, що буду газетярем і проходила студентські практики здебільшого в газетах. Була також на радіо й телебаченні, але це ще раз змусило мене пересвідчитися в бажанні бути саме газетярем у майбутньому. Після чергової практики, яку я пройшла в газеті «МІГ», усвідомила, що хотіла б працювати саме в цьому виданні. Першого разу, коли я прийшла на співбесіду до Галини Стіциної, яка була головним редактором, вона сказала, що в мене дуже малий досвід (насправді його майже не було ще на той момент) і порадила спочатку спробувати свої сили десь в іншому місці, а потім уже приходити до них. Я так і зробила: влаштувалась до газети «Індустріальне Запоріжжя», яку я тепер згадую як дуже добру школу журналістики, зокрема вдячна за науку її головному редактору Володимиру Iвановичу Дупаку. За рік знову прийшла до Галини Іванівни, і тоді мене вже взяли до редакції газети «МІГ», де я пропрацювала шість років. Це були одні з найщасливіших моїх років, бо в нас була чудова команда, мені дуже подобалося їздити у відрядження, які ми мали постійно, по Запорізькій області, інколи по Україні.

А чому звільнилася? Усе досить просто. Дитину я народила в 2013 році і пішла в декретну відпустку, коли в країні ще все було добре. У 2014 році розгорілась війна і, знаєте, в мене як у громадянки України було неприйняття позиції влади. Я не розуміла, чому ми, наприклад, не вступилися за Крим, чому його здали без жодного пострілу. Я сиділа тоді вдома з малою дитиною і думала: зараз Крим, а через якийсь час російські танки можуть прийти до мого Запоріжжя і так само мене ніхто не буде захищати? Мені це було дивно, незрозуміло і, мабуть, саме тоді я стала міркувати про те, щоб поїхати десь із Запоріжжя, де буде безпечніше. На мій суб’єктивний погляд, життя в Запоріжжі тоді просто завмерло. Нічого не відбувалося, і мені навіть здавалося, що нічого цікавого в моєму житті вже ніколи не буде.

А до цих буремних подій, в 2011 році, я побувала у Варшаві на журналістському стажуванні. Так мені пощастило, що два тижні наша невеличка група журналістів з України та інших країн Східної Європи проходила стажування в столиці Польщі. У нас було по дві-три зустрічі щодня в редакціях газет, радіо, телебачення. Спілкувалися з польськими журналістами, керівниками цих медіа, придивлялися, як вони працюють. Варшава мене просто зачарувала, бо це дуже зручне для життя мiсто. Пам’ятаю, був лютий, на вулицях лежало багато снігу, сильний мороз, і міськi служби виставили на автобусних зупинках великі контейнери з коксом, який горів. Це була можливість обігріву для людей. Спочатку я подумала, що для бездомних, а потім зрозуміла, що для всіх: коли ти чекаєш на зупинці на автобус, ти можеш підійти й зігрітися, а не мерзнути. Я тоді подумала: «Боже, скільки уваги до простої людини. Хтось подбав про те, щоб людям не було холодно на автобусних зупинках!». Цей та інші подiбнi моменти турботи про людей мене надзвичайно вразили в Польщі. І коли ми в 2017 вирішили виїхати родиною з України, то обрали саме Варшаву.

Тут я відразу зрозуміла, що без знання мови, без підтвердження диплому мені буде важко знайти гарну роботу, яка б мене цікавила. Тому вступила до магістратури й закінчила її у приватному університеті «Суспільна Академія Наук». Дуже мені, звичайно, допомогло те, що я вже мала фахову освіту, і навіть практику: на противагу студентам, які прийшли відразу після школи, мені було що розповісти та я знала, про що запитати.

- Зараз багато говорять про те, що Україні треба якомога швидше підтягтися до стандартів європейської спільноти. У зв’язку з цим цікаво: чого найперше, на Ваш погляд, нам бракує, зокрема в галузі освіти?

- Найбільше мені подобається в Польщі турбота про людину, яка існує в суспільстві. І системи освіти це теж стосується. Усе спрямовано на те, щоб людина була зацікавлена вчитися, щоб їй хотілося цього, щоб це були якісь, перш за все, практичні навички, які вона зможе використати. Щоб наука була не просто для папірця, а для практичного застосування. Польська система освіти орiєнтована на відсутність стресу. Мені здається, що в Україні суворіша система навчання – у школах та університетах більше вимог, причому таких, без яких можна обійтись.

Тут більш розслаблений підхід до життя взагалі, люди хочуть просто жити й тішитися життям, а не постійно брати участь у якихось перегонах, постійно чогось досягати. Просто радіти тому, що ти живеш, робиш щось цікаве, що є люди, які тебе люблять. І система освіти теж так побудована. Наприклад, моя дитина зараз ходить до школи, де в них дуже багато різних походів у кіно, до театру, а також практичних занять, на яких вони, наприклад, вчаться робити бутерброди. Те, що їм дійсно в житті буде потрібно стовідсотково, незалежно від того, вчитимуться вони потім в університеті чи ні. Дуже багато занять про, наприклад, переробку сміття, екологію. Їм розповідають, що ми повинні дбати про свою планету, місто, де ми живемо. Крім того, дуже багато уваги приділяється здоров’ю. Дітей учать надавати першу медичну допомогу, як правильно харчуватися тощо.

В університеті на магістратурі також багато практичних занять. Під час навчання мені пощастило потрапити на стажування до польського телебачення, яке оплачувала фундація імені Конрада Аденауера. Це був дуже iнтенсивний навчальний тиждень. Можна було консультуватися з логопедом. Для мене це було важливо, оскільки, звісно, мій український акцент було чутно. Незважаючи на те, що я добре знаю польську, в планi вимови мені є ще над чим працювати. Була також можливість записати свої випуски новин, із нами працювали професійнi оператори та ведучі, давали свої поради. Також були заняття з авторського права. Той тиждень стажування багато мені дав, зокрема я отримала можливість подивитися на себе збоку, побачити, над чим я маю працювати. Звичайно, я зрозуміла, що працювати на польському телебаченні поки що не готова. Але для самовдосконалення ці заняття були дуже кориснi.

- Як, на Вашу думку, медіа впливають на формування демократичного суспільства?

- Коли я приїхала до Варшави на стажування в 2011 році, редактори хвалилися, що одне з найкрупніших видань, «Gazeta Wyborcza», опублікувало розслідування про незаконнi доходи міністра, і його відразу було відсторонено від роботи. Потім, коли підтвердились ці дані, було призначено іншого міністра. На нього газета теж щось знайшла, і його відправили у відставку. Уже на третього кандидата компромату преса не знайшла. Але це була інша правляча партія, зараз, як мені здається, не все так добре. На мою думку, партія «Право та справедливість», яка нині при владі й формує Кабінет Міністрів, перевищує свої повноваження й не веде до розвитку. Добре, що в Польщі є активне громадянське суспільство. На мій погляд, це подвійний процес: із одного боку, ЗМІ впливають на формування громадянського суспільства, з іншого, мені здається, самі люди, їх активна позиція, теж дуже впливають на дії влади.

Те саме стосується України. Коли виник Майдан, це був вибух народного гніву. Щоб вiн мав успіх, треба було, щоб кожен, хто повернувся з Майдану, на своєму місці проводив активну діяльність і вимагав від влади, щоб високопосадовці, органи самоврядування робили те, чого потребують люди. Власне в Польщі це так працює. В Україні, мені здається, ще ні. Можливо зараз, із початком повномасштабної війни, побільшає вимогливих до влади людей. У Польщі люди свідомі того, що влада існує на їхні гроші, що вони є платниками податків і замовниками послуг. Вони свідомі того, що це їх країна і що ніхто за них не побудує гарного життя.

А щодо ЗМІ, то вони тут дуже різні. Є такі, що дійсно, на мій погляд, сприяють формуванню демократичного суспільства, які дотримуються стандартів журналістської етики, намагаються обговорювати питання так, щоб це було етично, надавати голос усім сторонам. Водночас є журнали, які публікують крайні думки та які навіть не хочеться брати до рук – бридко читати, бо вони очорнюють людей, сiють ворожнечу, перекручують інформацію. Я для себе занесла такі журнали до «чорного списку». У них невеликий наклад, але незважаючи на це, їх хтось читає, і це трохи непокоїть. Я б сказала, що демократія не виборюється раз і назавжди: якщо ми хочемо мати якісь права, то повинні постійно їх боронити. Завжди влада буде намагатися порушити права громадян, тому й створені такі соціальні інститути, як преса, громадські організації тощо.

- Польща надає Україні безцінну допомогу. Наскільки змінив атмосферу в польському суспільстві наплив наших переселенців?

- Із боку більшості поляків із початку повномасштабної війни було дуже велике співчуття до українців! Із 24 лютого до мене телефонували всі мої знайомі поляки, запитували, як я, як родина, чи потрібна допомога. Багато людей тут заангажувались у те, щоб реально допомогти. Брали до себе додому переселенців, що взагалі нечувана річ, бо до цього Польща справляла на мене враження закритого суспільства – тут мало було мігрантів. Мігрантам раніше тут було не дуже цікаво, оскільки, по-перше, немає якихось великих дотацій, фінансової допомоги від держави. По-друге, возитися з прибульцями місцевому населенню не дуже подобалось. Річ у тім, що після Другої світової війни поляки залишилися самі в своїй країні; багатьох євреїв, які тут проживали, знищили, і приїжджих людей було досить небагато. Зокрема, в малих містечках і селах, можна сказати, їх взагалі не було. Можливо, в столиці та у великих містах – але це найчастіше студенти, які перебували в Польщі тимчасово.

Перед війною, яка розпочалась в Україні, восени, тут була криза, пов’язана з біженцями з Близького та Середнього Сходу, Африки. У туристичних агентствах їхніх країн їм пообіцяли, що вони можуть приїхати до Білорусі, перетнути швидко кордон із Польщею, а потім податися в Німеччину, Нідерланди, тобто в більш багаті й розвинені країни, і попросити там притулку. Польща захищала кордон, щоб ці люди не зайшли нелегально, була велика напруга, всі ЗМІ про це говорили. З одного боку, звичайно, співчували цим людям через те, що вони живуть у тяжких умовах у лісі, намагаючись перетнути кордон, але з іншого боку, поляки не хотіли, щоб вони тут опинилися, боялися їх. Не було жодної мови, щоб хтось узяв їх до себе додому, їм пропонували лише центри для біженців, які суворо охоронялися. Загалом польське суспільство негативно поставилось до цього явища.

На цьому тлі, коли почалася війна в Україні, було дивно спостерігати за тим, скільки було співчуття до українців, як їх сердечно тут приймали! Машинами забирали з кордону, щоб ці люди швидше опинились у безпеці. Їх влаштовували й допомагали з їжею. Взагалі я читала дослідження, що прості поляки виділили на допомогу десь до 10 мільярдів злотих, самі купували одяг, потрібний для українських переселенців, речі першої необхідності, готували їжу. На всіх вокзалах стояли волонтери, які надавали харчування людям, які приїхали. І так тривало довгий час. У суспільстві був дуже великий відгук.

У Польщі багато громадських організацій зайнялись питаннями українських мігрантів. Є фундації, які допомагають людям із інвалідністю, сім’ям із малими дітьми, які надають психологічну допомогу (для цього шукають україномовних фахівців). Тобто все зробили на найвищому рівні, щоб допомогти адаптуватися і вести гідний спосіб життя. Звичайно, зараз, коли війна вже триває понад пів року, ентузіазм у поляків трохи зменшився, бо їм теж нелегко: дуже висока інфляція, великі рахунки з оплати за газ й опалення, поляки мають багато своїх проблем і вже не можуть так активно допомагати, як на початку. Тому всі пропонують українцям шукати роботу. Але я вважаю, це нормально: людина, яка приїхала, мала час трішечки адаптуватись і пошукати щось для себе, чим вона буде займатися. Звичайно, таку велику кількість людей, яка приїхала до Польщі, ніхто не зможе утримувати постійно. Є поляки, які не дуже радіють переселенцям, не бажають здавати житло в оренду українцям. Це пов’язано з тим, що вони хочуть заробити на своєму житлі та хочуть бути певними, що їм платитимуть. На жаль, з мігрантами не завжди так виходить. Але більшість громадян Польщі українців підтримують. Якщо хтось висловлюється проти, то це найчастіше малоосвічені люди, які самі мало досягли в своєму житті, вони вбачають певну конкуренцію в переселенцях. Це їх проблема. На рівні держави, прем’єрміністр часто підкреслює, що більшість мігрантів влаштувалося на роботу, сплачує податки, тому їх треба поважати.

Моменти міжетнічної, міжкультурної ворожнечі трапляються тут вкрай рідко. І в таких випадках поліція завжди швидко реагує. Можу сказати взагалі за всі п’ять років, які я тут, із того, що доводилося спостерігати: якщо хтось намагється ображати українців за те, що вони українці, поліція гостро на це реагує, швидко ці справи ідуть до суду, винуватців завжди карають. Тож поляки про це знають і, якщо навіть хтось не дуже любить наших, то він просто мовчить про це і поводиться ввічливо. Польща прагне інтегрувати українців, які приїхали під час війни, якнайшвидше: організували дуже багато безкоштовних мовних курсів, щоб вони могли швидше вивчити мову, стати повноцінними членами суспільства, знайти собі роботу. Із того, що я чула від знайомих, які поїхали до інших країн – Іспанії, Італії, Німеччини тощо, там немає таких широких можливостей iнтеграцiї.

- Як поляки ставилися до нас, до української культури раніше та чи змінилося щось тепер?

- Щодо ставлення до нашої культури, скажу так: коли я приїхала сюди в 2017 році, була дуже здивована тим, що існує досить велике, на мою думку, зацікавлення українською культурою, бо тут видається багато книг українських авторів і їм приділяється багато уваги. Наприклад, майже всі книжки Сергія Жадана видані польською мовою, вони є в бібліотеках. Так само багато уваги приділено Оксані Забужко, Юрію Андруховичу, поляки їх знають, цікавляться. Це щодо книг. Щодо фільмів, проводяться дні українського кіно. Тобто сусідський інтерес завжди був до України. А зараз, коли з’явилося дуже багато переселенців, звичайно, інтерес посилився, бо поляки прагнуть більше знати про людей, які до них приїхали, – як із ними будувати відносини, спільний добробут, чого можна від них навчитися. Тим більше, що деякі з переселенців можуть залишитися тут на досить довгий час. Двоє моїх польських знайомих навіть почали вивчати українську мову.

- Розкажіть, будь ласка, про Ваш професійний розвиток.

- Коли я приїхала до Польщі, то відразу почала шукати можливість працювати за фахом. Звичайно, це було дуже важко. Надіслала своє резюме до редакції «Polskie Radio dla zagranicy», бо вони мали українськомовну редакцію, в якій я теоретично могла б працювати. Постійно намагалася робити щось, щоб повернутися до професії журналіста. І зовсім неочікувано з’ясувала, що в Домі культури мого району є гарна студія звукозапису, а там – гурток любителів книг, в якому записують відповідні радіопередачі, і їх транслює кілька радіостанцій. Проєкт називається «Книжки під лупою». Мені здалося це цікавим, я знайшла телефон керівника, вони мене запросили на зустріч. На той час я вже досить непогано говорила польською, але ще не настільки добре, як зараз, тому мені запропонували, враховуючи мій акцент, брати участь у передачах, де будуть обговорюватися нові книги українських авторів, видані в Польщі. Так почалася наша співпраця, яка триває вже чотири роки. Керівникпроєкту «Книжки під лупою» – пан Марек Лавринович, письменник і член польського ПЕН-клубу, він має добре почуття гумору й взагалі дуже інтелігентна людина. Формат передачi такий: дві людини читають книжку, яка їх цікавить, і потім її обговорюють. Із цього робиться десятихвилинна передача. Часом трапляється можливість запрошувати авторів книг, якщо вони у Варшаві. Ще є актор, пан Анджей Ференц, який професійно читає в передачі якийсь уривок з книжки. І все це гарно музично оформлено. На мою думку, передача цікава й звучить дуже органічно, бо є інтерес із боку радіостанцій до неї, періодично додаються нові радіостанції, які б хотіли транслювати «Книжки під лупою». Із часом, коли моя польська поліпшилась, я вже почала говорити не тільки про українські, а й про iншi книжки, які виходили польською мовою.

До цього я хотіла б додати, що в Польщі дуже розвинена культура читання. Я була здивована, коли побачила тут перед Різдвом черги в книгарнях! Люди беруть по п’ять-шість книжок для себе, щоб почитати у святкові вихідні дні, щось купують на подарунок, дуже багато – для дітей. Також мене вразило, що всі нові книжки є зазвичай у бібліотеках, принаймні у Варшаві. Бібліотеки теж користуються великим попитом. Навіть працюють клуби читачів. В Україні, мені здається, це виглядало б смішно, але тут сприймається нормально й викликає повагу, коли молоді люди збираються, щоб обговорювати якусь книжку. Я була на засіданнях пари таких клубів, які часто ведуть молоді письменники. Ніхто не вважає любителів книг «ботаніками». Тут вважається, що читати престижно. Державою, громадськими організаціями підтримується розвиток книжкової справи. Наприклад, є така чудова акція – «Ціла Польща читає дітям». Навіть президент і його дружина влаштовують раз на рік читання класиків польської літератури. Видання «Gazeta Wyborcza» має додаток «Книжки», який виходить раз на місяць і в якому публікують інтерв’ю з письменниками, рецензії та інше, що може зацікавити любителів книжок. Тут і книговидання – прибуткова справа, і передачі та статті про книги мають великий успіх!

- Чи не жалкуєте Ви про те, що здобували базову фахову освіту в Запоріжжі, а не в столиці чи за кордоном?

- Ні, жодного разу про це не жалкувала. Вважаю, що факультет журналістики Запорізького національного університету дуже багато мені дав. Передусім – знання зі спеціальності. Коли я навчалась, факультет тільки народжувався, не було стільки підручників, але викладачі докладали всіх зусиль, аби нам було цікаво і щоб добре нас підготувати, розглядали масу різних прикладів. Наприклад, багато мені дала Ірина Станіславівна Бондаренко. Її курс був присвячений правам людини, дуже важливий і цікавий; я тоді ще взагалі не чула про практику подання до Європейського суду з прав людини. Вважаю, що розповіді про справи, пов’язані з роботою медіа, значно розширили мій світогляд, розуміння того, як у цьому світі працюють суспільні механізми. Звичайно, коли я почала займатися проєктом «Книжки під лупою», то постійно згадувала лекції Віктора Володимировича Костюка та Павла Васильовича Мірошниченка. У студентські роки, як я вже казала, я хотіла бути газетярем, але ось життя повернулося так, що знання з радіосправи також стали в нагоді! Тому щиро дякую цим викладачам.

Мирослава Вікторівна Чабаненко для мене – людина, яка дала старт моїй кар’єрі. Ви були журналістом-практиком, прийшли в університет після роботи в газеті. Коли ми навчалися в середині 2000-х років, Ви розповідали те, що потім дуже знадобилося мені під час роботи в редакціях запорізьких друкованих ЗМІ. А коли Ви працювали в пресцентрі університету, то запросили мене писати тексти для сайту і для університетської газети. Це був справжній початок моєї кар’єри. Про це я згадую з великою вдячністю, бо саме тоді я навчилася структурувати інформацію, виокремлювати в тексті головне, прибирати другорядне, коли треба щось скоротити.

- Наскільки журналістська освіта й досвід роботи в засобах масової інформації змінили Вас як людину?

- Ви знаєте, я б сказала, що журналістська освіта й досвід роботи в журналістиці взагалі сформували мене як людину! Тому що журналістика – це, передусім, навички критичного аналітичного мислення, які потрібні нам щоденно в цьому світі, котрий постійно змінюється. Зараз, коли дуже багато інформації навколо, складно зорієнтуватися, що є правдою, а що ні, і тут моя освіта та професійний досвід дуже допомагають. Я завжди кажу моїм знайомим: не слід довіряти всьому, що нам показують в нашу епоху візуальної культури. Адже можна поставити камеру так, що група з десяти людей справлятиме враження десятитисячного мітингу, і навпаки. Таким чином, журналістська освіта допомагає мені уникати маніпуляцій моєю громадянською позицією, моєю думкою. Досвід роботи за фахом навчив мене не боятися відстоювати свої права, бути активною. Також дав мені розуміння того, як працює влада, куди звертатися в разі якихось потреб. Це те, що виявилося доречним у Польщі, бо коли ти тільки приїжджаєш і не знаєш мови, можеш зіткнутися з тим, що деякі люди не хочуть стосовно тебе виконувати якісь свої прямі обов’язки, і доводиться себе захищати. У цьому мені журналістика дуже допомогла.

Також завдяки професії сформувалась моя громадянська позиція, бо я завжди була на боці справедливості, завжди намагалася відстоювати права тих, хто найменше захищений у суспільстві. У редакції газети «МІГ» до мене постійно приводили громадян із якимись скаргами, бо мало хто з інших журналістів мав час і терпіння розмовляти з тими, кому щось дуже боліло в їхній долі, які вважали себе скривдженими. У мене вистачало терпіння, і з цього з часом виходили непогані цікаві матеріали. Те, що в мене в результаті значно розвинулась здатність до емпатії, пізніше допомогло мені в Польщі, бо тут мені доводилось працювати в фундаціях, якi займаються людьми з інвалідністю: у відділі піару я писала тексти про життя подібної категорії людей.

- Що б Ви порадили нашим студентам, які навчаються зараз?

- Студентам факультету журналістики ЗНУ я б порадила багато читати. Бо це формує особистість, погляди. Читання допомогло мені розвинути аналітичні навички мислення, які дуже потрібні в журналістиці. Думати про те, що читаєш, порівнювати дані, обговорювати прочитане з іншими! Мені здається, багато проблем сучасного світу йдуть від того, що люди стали менше розмовляти одне з одним. Через це їм важко згуртуватися. Окрему людину, яка не має однодумців і міцних суспільних контактів, простіше зламати. Такій людині взагалі важко гармонійно функціонувати в суспільстві. Також я б порадила дбати про свою фізичну форму– за книжками не забувати того, що наше тіло теж потребує турботи. Журналіст повинен мати добре здоров’я та стабільну психіку.

Також я порадила б студентам більше уваги приділяти розслідувальній журналістиці. Це – важкий хліб, бо потребує життєвого досвіду, багатьох сил, ресурсів. Зараз усі хочуть бути тіктокерами, створювати якийсь легкий контент. Це просто і дає швидкi гроші, можливо, але те, чого дійсно потребує суспільство,– це розслідувальна журналістика. Я, наприклад, дуже шкодую, що зараз єдине, що я можу робити в професії, – це подкасти про книги. Дуже хотілося б повернутися до фахової діяльності повною мірою.

- Щиро вдячна за інтерв’ю!

 

 

Підготувала доцент кафедри журналістики

Мирослава Чабаненко

 

 

На фото:

1. Поруч із парламентом Польщі. Всі вісім місяців війни тут поряд із польським висить український прапор.

2. На журналістському завданні від газети «МІГ».

3. В студії під час обговорення нової книги «День, коли помер Капушчінський», присвяченої воєнним журналістам (перекладачка Александра Вікторовска, Наталія Солонська й інша учасниця проєкту Катажина Стащік).

4. Під час запису інтерв’ю в студії з Рафалом Гетьманом - автором книги «Ізбіца, Ізбіца» про трагедію польських євреїв під час Другої світової війни.

5. «З дитинства я дуже любила друковане слово».

 

 

Для довідки

 

У Запорізькому національному університеті за ініціативи відділу доуніверситетської підготовки, профорієнтації та працевлаштування від 2020 року реалізують творчий проєкт «Історії успіху випускників ЗНУ». Утілюють його в життя факультети, інженерний навчально-науковий інститут ЗНУ ім. Ю.М. Потебні. Активно долучається до роботи й факультет журналістики, пресслужба вишу. Вони створюють матеріали про успішну професійну кар’єру наших випускників/випускниць. Факультети університету та інженерний інститут допомагають налагодити зв'язок із випускниками/випускницями факультетів різних років. Долучитися до цієї ініціативи можуть усі охочі випускники/випускниці Запорізького національного університету та інженерного інституту ЗНУ (колишня Запорізька державна інженерна академія та Запорізький індустріальний інститут), котрі бажають поділитись із майбутніми молодими фахівцями/фахівчинями таємницями професійного становлення, допомогти їм працевлаштуватись, на власному прикладі продемонструвати, як реалізувати себе в професії, тощо. Для цього треба надіслати матеріали чи контакти відповідної особи на пошту:

znu.pressa@gmail.com

Слідкувати за проєктом «Історії успіху випускників ЗНУ» можна за лінком:

https://bit.ly/2HixRA8

Сьогодні архів проєкту – це вже більш ніж 300 історій успіхів талановитих випускників/випускниць Запорізького національного університету!

 

Слідкуйте за подіями вишу також на соцмережевих сторінках пресслужби ЗНУ:

https://www.facebook.com/pressluzhbaZNU

https://www.instagram.com/pressluzhbaznu/

https://t.me/pressluzhbaZNU

 

 

 

 

Схожі новини