Колектив Запорізького національного університету – усі його викладачі, співробітники студенти і випускники – це одна велика дружна родина. Ті, хто завершив здобуття вищої освіти багато років назад, вже побудувавши кар’єру, виховавши дітей та онуків, із задоволенням згадує про найкращі, студентські, роки. Вони підтримують зв’язок із колишніми однокурсниками, радо повертаються до рідного вищого навчального закладу, де їх завжди гостинно зустрічають, радіють їхнім досягненням і здобуткам та підтримують спілкуванням та пошаною.
Ми вже неодноразово писали про випуск філологічного факультету 1960 року, представники якого не забувають про свій виш, зустрічаються із своїми друзями із ЗНУ, розповідають про роки навчання та своє подальше життя. Сьогодні з нами своїми спогадами і роздумами ділиться представниця цього випуску Світлана Сєдая:
«Швидко плине час, і не помічаєш, як пролітає життя. Здавалось, тільки ось-ось закінчили інститут – та вже минуло більше 55 років. Здавалось, ми, діти найжорстокішої війни з нацизмом, більше ніколи не почуємо гарматну стрілянину, розриви снарядів, вибухи мін, а наші діти не будуть втрачати на війні батьків та гинути самі, залишаючи сиротами своїх дітей. Та, на жаль, нам знову довелось переживати ці страхіття.
Та хіба ми могли подумати, що наші діти та онуки будуть захищати свою землю від найближчих, здавалось би, друзів, побратимів, сусідів, з якими роками жили поруч, разом пліч-о-пліч працювали, дружили, співали біля багаття пісні… Хіба ми могли подумати, що Донбас, потужний виробничий, культурний, вугледобувний центр країни, буде розвиватися за чужою схемою у напрямку сепаратизму, а не йти своїм шляхом, врівноважуючи життя країни, збагачуючи її, рятуючи її від повсякденності? А тепер бачимо мінні поля, загиблих, руїни, згарища, сльози, поневіряння та страждання людей, сотні біженців… Бачимо молодих солдат, які вдень і вночі захищають рідну землю, ризикуючи своїм життям. Воює в АТО серед цих захисників і син нашої однокурсниці Людмили Стеблевської, яка не знає спокою, у хвилюваннях за сина.
Тоді, після закінчення вишу, деякі наші випускники отримали призначення на Донбас. Всі були добре влаштовані, стали неабиякими фахівцями і громадськими активістами, займались вихованням своїх дітей, спілкувались з однокурсниками. З часом дехто з них пішов з життя, та залишились їхні діти і онуки. Де і як вони зараз, ми не знаємо. Як і не знаємо про долю Валентини Широкої, яка жила в самому Донецьку. Зв’язку з нею давно немає.
Отримала призначення на Донбас, в хіміко-механічний технікум м. Северодонецька і Таїсія Науменко, талановита дівчина, згодом – відомий фахівець та методист англійської мови. Ще в 2010 році на нараді голів Ради директорів технікумів усіх міст України, де був присутній колишній міністр освіти Дмитро Табачник і де були представлені методичні розробки з усіх предметів, її роботу визнали однією з найкращих і відзначили грамотою Міністерства освіти і науки України. А зараз, хоч у Северодонецьку і не відбуваються бойові дії, над містом часто лунають канонади, а інколи доводиться бачити, як вулицями проходять танки та зенітні установки. Вони то відходять з бойових позицій, то повертаються. І не може лишатись спокійним її серце, серце матері і бабусі, коли вона бачить цю смертоносну зброю, навіть, якщо цей транспорт і не стріляє, а просто пересувається вулицями міста. Їй хочеться спокійно спати, не думаючи, що може принести ця зброя? Їй хочеться, щоб її діти і онуки працювали, вчились, сміялись. Їй хочеться мирного життя. І навіть коли їй бажають здоров’я, їй це не так приємно, як побажання миру і найшвидшого припинення бойових дій.
Сумує через те, що зараз відбувається на Донбасі, й Аліса Гаркуша, яка отримала в далекому 1960 р. призначення в м. Кадієвку (з 1978 - м. Стаханов) Луганської області. Робота на Донбасі була її стартовим майданчиком в подальше життя. Саме тут вона відбулася, як досвідчений, працьовитий, грамотний педагог, чуйний психолог, сміливий і цілеспрямований організатор. Їй довелось навчати англійській мові дітей шахтарів. Це були важкі діти, здебільшого, з неблагополучних сімей, переростки, які бачили пияцтво батьків та сусідів, сварки, бійки, байдужість людей. Це були злісні порушники дисципліни, для яких не існувало ніяких правил, які не визнавали ніяких авторитетів. Діти, які могли образити вчителя непристойними словами та витівками, зриваючи уроки, доводячи їх до сліз. Діти, на яких вже ніхто не звертав уваги. Важко довелось молодій вчительці англійської мови.
Та про яку англійську мову могло йтися, коли вони і рідної мови не знали, бо їхня мова наполовину складалась із нецензурних слів. Алісі довелось весь свій вільний, і не тільки, час присвятити спілкуванню з учнями. Вона організовувала для них екскурсії в музеї, культпоходи в театри, відправлялася з ними в далекі мандри, їздила з ними на море, навіть, в Артек. І не тільки цим приборкувала своїх підопічних. Вона долучала їх до спорту. Ще в інституті Аліса відвідувала секцію з фехтування і не покинула свого захоплення на Донбасі. Вигуками: «Молодець!», «Давай, Алісо!» – учні підбадьорювали її на змаганнях, і їй більше нічого не лишалось, як перемагати, бо діти вірили в неї, вони пишались нею, із захопленням розповідали й дома, і своїм друзям, яка в них класна вчителька, і як майстерно вона перемагає супротивників. Саме на Донбасі Гаркуша отримала звання майстра спорту з фехтування. 
Крижані серця її учнів почали потихеньку відтавати. Вони щиро полюбили свою вчительку, яка звернула на них увагу, побачила в кожному особистість, турбувалась про них, підтримувала та допомагала в усьому. Пізніше Аліса Гаркуша працювала на Запорізькому трансформаторному заводі перекладачем. За 30 років роботи на цьому підприємстві, супроводжуючи групи іноземців, вона весь час удосконалювала свої знання. Згодом стала знаним фахівцем технічного перекладу, справжнім майстром своєї справи, бо пам’ятала ще з часів роботи на Донбасі, що треба бути впевненою, рішучою, сміливою, щоденно і щохвилинно працювати, не опускати руки, не соромитись дізнаватись щось невідоме і нове. Попит на її технічні переклади є, навіть, зараз. Ось уже 20 років працює Аліса адміністратором стоматологічного центру «Металокераміка». Добре володіє комп’ютером. Англійська мова і тут стає їй в нагоді, бо завдяки вільному володінню іноземною, вона дізнається про новинки стоматології з усього світу, завжди в курсі всіх справ, вся в роботі, в пошуку. Наснаги та задоволення їй в роботі!
Колись, за радянських часів, наші діти не мали змоги навчатись за кордоном, та в цьому й не було потреби. А зараз усі розуміють, що разом з отриманням професії, потрібні знання англійської мови та уміння володіти комп’ютером. Тому і підтримують бажання дітей та онуків навчатись за кордоном. Наприклад, онука Софії Фенюк, закінчивши Києво-Могилянську академію за фахом «Фінанси і кредит», отримала диплом бакалавра. А зараз навчається в магістратурі Ґете-університету в м. Франкфурт-на-Майні. Стипендію для навчання за кордоном їй виділив фонд Конрада Аденауера. Вона успішно склала всі екзамени з англійської та німецької – робочих мов університету. Так як однією з умов зарахування до вишу, було підтвердження документами володіння іноземними мовами. Менша онука Софії Фенюк вивчає в школі англійську, а дома з бабусею – німецьку мову, як колись і старша онука, бо, як вважає бабуся Софія, «ще одна іноземна мова зайвою не буде». І це при тому, що дівчина відмінно навчається, багато читає, відвідує театральну студію, танці…
Для трьох онуків Алли Бісікало, дітей її сина Владислава, англійська теж стала робочою мовою. Його сім’я живе в Китаї, в м. Шанхай більше 10 років. Владислав закінчив електромеханічний факультет Запорізького національного технічного університету, він – механік за фахом. По контракту працює головним механіком на олівцевій фабриці. Тямущим, ерудованим, працьовитим фахівцем задоволено керівництво фабрики і не хоче розривати з ним контракт. У Шанхаї народився його менший син Веніамін, якому зараз 8 років, і він навчається в другому класі звичайної китайської школи. Хлопчик паралельно з навчанням в шанхайській школі, де одним із предметів є англійська мова, навчається і в київський інтернет-школі, де вивчає рідну мову. Спілкується з українською громадою, яка в Шанхаї досить велика, та з українським консулом, який слідкує за тим, щоб діти обов’язково знали рідну мову, особливо ті, що народились в Китаї. Середній син, учень 11 класу, зараз живе у бабусі в Запорізький області. До 9 класу жив з батьками в Шанхаї. Але йому доводилось часто їздити в Київ, де він здавав заліки з української мови. Тому вирішили, що буде жити в Україні, щоб і бабусі допомагав і рідну мову не забував. Старший син Платон навчається на 2 курсі Шанхайського університету на механічному факультеті. Механік в Китаї дуже престижна професія. Дома сім’я спілкується рідною мовою, в навчальних закладах та на роботі – англійською, з сусідами, в супермаркетах, на ринку – китайською, яку всі вони знають на побутовому рівні.
Дочка Алли Бісікало разом зі своєю сім’єю живе в Чехії. Туди вона поїхала більше 10 років тому в пошуках заробітку. Доводилось працювати й прибиральницею, й різноробочою, і продавчинею, поки нарешті не знайшла роботу за своїм фахом, вдосконаливши англійську, яка в Чехії є робочою мовою. Зараз вона працює на товарно-промисловій базі товарознавцем. Вона вже добре влаштувалася, купила трикімнатну квартиру, машину… Її онука навчається в третьому класі чеської школи. Там в молодших класах приділяють багато уваги фізичному та духовному розвитку учнів. Влаштовують екскурсії в парки, в кіно і театр тощо. Розмовляють чеською та англійською мовами.
Живе і працює в Швейцарії дочка Таїсії Мелешко, яка володіє двома мовами: англійську вивчила у виші, а німецьку допомогли вивчити мама та чоловік-німець. Знання двох іноземних – це один із показників успішного бізнесу, яким вона займається разом із чоловіком.
У Лондоні удосконалила свої знання з англійської і дочка Жанни Тюриної. Добре володіє тією ж таки англійською мовою донька Лідії Пашиної, діти та онуки Семена Літвака, старша онука Таїсії Науменко…
Англійська – це світова мова. Нею вже спілкується між собою молодь різних країн. Англійська – це ділова мова, якою користуються бізнесмени, політики, науковці. Є усталені англомовні технічні, менеджерські та політичні терміни, доступні всім. Знання англійської – це не просто правила хорошого тону, це перевага для будь-якої людини. Це – можливість відпочивати та навчатись за кордоном. Це – приємне спілкування з молоддю різних країн. Це – умова кар’єрного зростання. Це – гарне працевлаштування за кордоном. Це – висока інвестиційна привабливість країни. У більшості високотехнологічних компаній світу робочою мовою є англійська. Щоб створювати програми забезпечення, розвивати новітні технології потрібне досконале знання англійської усім персоналом, усією країною. Це розуміє і підтримує молодь, студентство. Тому хочеться побажати їм на цьому шляху міцного здоров’я, віри в свої сили, вдачі, миру, чистого неба. Хай щастить!».
Світлана Сєдая,
випускниця філологічного факультету ЗНУ (тоді – ЗДПІ) 1960 р.
Тетяна Бондаренко,
завідувач Музею історії і розвитку ЗНУ
