У Запорізькому національному університеті пройшов творчий вечір відомої запорізької поетеси, члена Спілки письменників України, випускниці філологічного факультету ЗНУ Марини Брацило, приурочений до її 30-річчя та 15-річного творчого ювілею. Організатором цього заходу виступив філологічний факультет на чолі із його деканом, доцентом Тамарою Хом’як.
Крім почесних гостей свята – членів Спілки письменників Запорізької області, представників регіональних ЗМІ, рідних та друзів поетеси, – на святі було багато викладачів та студентів університету. Останні були вражені можливістю побачити відомого митця, творчість якої давно вже стала темою їхніх дипломних та курсових робіт, поставити питання щодо особливостей її творчої майстерні, послухати спогади присутніх про студентські роки письменниці.
У вступному слові декан філологічного факультету, доцент Тамара Хом’як привітала свою колишню студентку із ювілеєм та зазначила:
- Я пишаюсь тим, що Марина – випускниця нашого факультету, нашої альма-матер, а також тим, що вона приїхала святкувати свій творчий ювілей (15 років від першої публікації) саме сюди. Так вийшло, що другого грудня Марина відзначала ще одне свято - тридцятиріччя. Вона народилася на чарівному острові Хортиці. Певно, чудодійне хортицьке повітря позитивно вплинуло на неї, бо це – надзвичайно обдарована та різнобічно розвинена людина. Вона не лише чудова поетеса, яка у юному віці стала одним із наймолодших членів Спілки письменників України. Вона - ще й талановитий бард, виконавиця власних пісень під гітару, лауреат багатьох престижних літературних та музичних конкурсів. Крім того, ще й непересічний науковець, літературознавець. Про кожного студента через багато років після його випуску у викладачів залишається певне враження. Не завжди воно зі знаком «плюс», але я переконана, що про Марину у всіх нас залишилися найкращі спогади. Адже вона була дуже здібною студенткою. Пам’ятаю, яким щастям сяяли її очі після повернення із першої серйозної наукової конференції, котра проходила в Кіровограді. Тоді Марина захопилася роботою, присвяченою творчості письменників-емігрантів, і її наукова розвідка була присвячена поезії Євгена Маланюка. Мені приємно відчувати, що і я маю відношення до її становлення як літературознавця, адже саме я була науковим керівником її дипломної роботи.
Довідка.
Марина Брацило. Народилася 1976 року. У 19 років стала членом Спілки письменників України. Наразі - директор видавництва «Смолоскип». Кандидат філологічних наук. Автор поетичних збірок «Хортицькі звони» (1995), «Благовіст» (1996), «Мелодія вічних прощань» (1997), «Сонцетяжіння» (2001), «Чотири пори любові» (2006).
Із щирими словами подяки декан філологічного факультету звернулася і до відомих запорізьких письменників, членів Спілки письменників України Анатолія Рекубрацького, Петра Ребра та Григорія Лютого, котрі свого часу підтримали молодий талант та допомогли творчому становленню поетеси. Наприкінці виступу Тамара Володимирівна презентувала письменниці Ювілейну книгу ЗНУ, яка вийшла друком до 75-річчя університету.
Начальник управління культури та туризму Запорізької облдержадміністрації Лариса Сізінцова, звернувшись до Марини Брацило, наголосила:
- Мені приємно, що саме Ви – частина творчої еліти Запоріжжя, що Ви у Києві є творчим обличчям нашого краю. Дуже добре, що ми зібралися сьогодні тут, бо лише постійні виступи молодої творчої інтелігенції можуть повернути у наше життя високу духовність.
Поетесу привітав голова Спілки письменників Запорізької області Григорій Лютий. Він згадав, що Марина родом із Гуляйпільського району. До речі, як і сам митець, котрий підкреслив, що діти запорізького степу - в душі поети. Адже недарма батьки письменниці – Людмила та Анатолій - котрі свого часу підтримали доньку, коли вона обрала нелегкий письменницький шлях. Григорій Лютий присвятив Марині свій вірш «Груша» і подарував квіти та свою останню збірку.
Мама – Людмила Брацило – історик, говорячи про свою доньку, згадує:
- Взагалі-то ми у родині мріяли про іншу долю для Марини. Бо у нас кожен займається конкретними справами, прикладними. Більшість із нас – викладачі. Але наприкінці навчання у Марини чітко стали проявлятися творчі уподобання. Тож ми не стали заважати, і те оточення, яке сформувалося навколо неї (представники нашої Запорізької організації Спілки письменників України), вплинуло на доньку, тож ми вирішили нехай вона займається тією справою, яку любить. І це дуже важливо, що вона стала професіоналом-письменником. Є ще багато ненадрукованих віршів. Це свідчить про те, що Марина не виписалася, їй є про що сказати. Але передусім так вона може самовиразитися. Для людей, у яких на першому місці моральні цінності, це дуже важливо.
Я згадую: ми колись були у лікарні, то чекаючи у черзі до лікаря, Марина ставала на стіл і читала довгі вірші Некрасова. Вже тоді ми бачили, яка наша дитина творча. А на чотири роки їй подарували сіренький блокнотик. І як же ми здивувалися кола побачили, що вона на ньому написала «Пісні Марини Брацило». Як вона собі напророкувала, так і сталося.
На свято завітав і «літературний батько» письменниці – відомий поет, член Спілки письменників України, журналіст, письменник Анатолій Рекубрацький. Він подарував Марині два томи своїх творів, і підкреслив, що раніше у присвятах називав її «своєю донею», але тепер написав «Марині Брацило – колезі по перу», тим самим підкреслюючи її літературну зрілість. Пан Анатолій відзначив:
- Першу збірку «Хортицькі дзвони» ми видавали, коли Марині було лише 18 років. Але я її попередив: на молодість огріхи не списуватимуться. І коли справа дійшла до випуску збірки, дівчина працювала по 18 годин на день. Незважаючи на відсутність досвіду, вона чудово розуміла, чего я від неї вимагаю, але водночас мужньо відстоювала кожен свій рядок. З першою книжкою ми вирішили вийти, коли ця збірка стала зрілою, стала книгою майстра. І коли це трапилося, навіть критики підтвердили: Брацило – сформований поет. Як результат - Марина стала наймолодшим членом Спілки письменників України (у 19 років! - це взагалі, рекорд Запорізької області) і разом із Павлом Вольвачем гідно презентувала молоду літературну хвилю Запоріжжя на всеукраїнському рівні. До речі, завжди мої учні були саме з цього університету. Підтвердження тому - і Марина Брацило. Ця дівчина від Бога приречена бути поетом.
Познайомився я із нею, коли вона була шестикласницею. Відразу зрозумів: переді мною особистість, майбутній поет. Ми дуже багато з нею працювали. Я радів її успіхам на різноманітних фестивалях. Амплітуда її мислення значно відрізняється від амплітуди мислення молодих поетів: вона набагато ширша. Може й тому, що Марина виросла на Хортиці, мама її працювала у музеї історії козацтва. І хоч наша землячка дещо захопилася наукою, захистила кандидатську дисертацію, я думаю, основне її призначення – бути поетом. Пам’ятаю, як готувалася книга «Письменники Запорізького краю». Я писав, що Марина Брацило тільки починається. А зараз я б із задоволенням написав би, що вона відбулася, вона – моя колега, вона – у розквіті творчих сил.
Ще один митець нашого краю, талановитий гуморист і сатирик Петро Ребро, у своєму привітальному слові підкреслив:
- Уже першу збірку поетеси «Хортицькі дзвони» почули по всій Україні. Відразу хочу висловити пропозицію, що слід обов’язково відродити у нашому місті вечори поетес. Адже коли чоловік, якому б слід орати землю, мережить папір рядочками, - це виглядає смішно. А от коли жінка між лекціями чи й під час них, після домашнього клопоту, над пелюшками чи на кухні - чує, як до неї звертається поетичний янгол, а оточуючі про це навіть не здогадуються, – то це не лише зворушливо, але й вселяє надії на розвиток нашої духовності. Коли жінка, берегиня роду, виношує не лише дітей, але й дива поезії, тоді ми можемо сподіватися на будівництво храму душі, на відновлення нашої нації.
Петро Ребро подарував Марині свою дитячу книжку «Веселиця» та дзвіночок, натякнувши, що «вона - дзвінок нашої літератури, який ми завжди повинні чути, щоб берегти високу духовність».
Відома запорізька поетеса, член Спілки письменників України Любов Геньба подарувала колезі-ювілярші свою останню збірку «Повези мене у Красиве...» та степову екібану:
- Мені особливо приємно було дізнатися, що ми доводимося одна одній ріднею: її дід і мій прадід походять із одного села Солодкого Гуляйпільського району. Згадую: коли я вперше побачила Марину, їй було 17 років. Я прочитала кілька її віршів і відразу сказала: вона – талант.
Любов Геньба, прочитала свій вірш, у якому йдеться про вже неіснуюче село Солодке, яке перетворилося у поезії водночас на символ краси та України - побажала, щоб у віршах Марини, яка зараз живе у Києві, завжди колосилася гуляйпільська пшениця, щоб вона не забувала повітря рідного степу.
Звичайно ж, студенти, користуючись нагодою, цікавилися багато чим. Наприклад, чи працює Марина у жанрі авторської пісні. Вона відповіла, що не забула про гітару, хоча останнім часом, на жаль, менше доводиться виступати на сцені із власними піснями: немає часу.
На запитання: «Яка з поетичних шкіл України чи світу Вам близька?» Марина відповіла, що ніколи не зустрічала твору, який би викликав у неї категоричне несприйняття або бажання бути у шаленому захваті від нього. Їй подобається кожна по-справжньому талановита річ, незалежно від того, до якої літературної школи вона належить. «Я вдячна кожній талановитій людині вже за те, що вона є»,– додала Марина Анатоліївна.
Наприкінці вечора ювілярша подарувала свої збірки Науковій бібілотеці ЗНУ, колектив якої став організатором тематичної виставки до цього заходу. Директор бібліотеки Валентина Герасимова подякувала їй та згадала, що ще під час навчання Марина вирізнялася серед інших читачів, і висловила впевненість у тому, що книжки поетеси коритуватимуться великим попитом серед студентів.
Згадуючи про спільні студентські роки, її колишня одногрупниця, заступник декана з гуманітарної освіти та виховання факультету журналістики ЗНУ, доцент Катерина Буслаєва зазначила: «Нам, її подругам, важко було пов’язати життєрадісну, завжди усміхнену Марину з героїнею її чудових, ліричних, але таких сумних віршів. Мені вона запам’яталася не лише як талановита поетеса, але й як гарна подруга, неперевершена Маруся Чурай із вишівського концерту, у якому брали участь третьокурсниками. До цього часу згадую наші прогулянки Хортицею, співи під гітару, розмови за чашкою кави. Її вірші, котрі, здавалося, вона писала так легко, інколи тікаючи задля цього з пар. Хоча, взагалі-то, вона була талановитою і старанною студенткою. Минули роки, Марина мешкає тепер у Києві, але, все одно, ми продовжуємо залишатися ліпшими подругами. Я просто не могла не прийти сьогодні, щоб привітати її зі святом».
Бліц із Мариною Брацило:
Сучасне покоління поетів – ваша оцінка?
- Я помітила тільки одну тенденцію. Всі творчі люди у юному віці – дуже мудрі, претензійні й геніальні. Чим далі, тим ця геніальність меншає. Бо людина усвідомлює, що є куди рости, є чого прагнути, є вищий рівень. Я сподіваюся, так станеться і з теперішнім поетичним молодняком. Я в Києві дуже частий гість різних поетичних вечорів. Так от, абсолютно всі їхні учасники – також дуже-дуже геніальні… Я їм бажаю, щоб з часом вони ставали менш геніальними і потихеньку працювали над собою.
Запорізький національний – ваша рідна альма-матер. Погляд на неї сьогодні.
- Сучасне покоління трохи змінює наш університет. Думаю, в позитивний і глобальний бік. Помітила, що міжвишівські зв’язки – стали набагато ширшими. Ми свого часу у вузькому колі збиралися у студклубі, а зараз молодь влаштовує масштабні літературні вечори, творчі звіти регіонального рівня. І це класно!
Сама ж Марина Брацило мала змогу поділитися з публікою власним баченням свого становлення як митця, прочитати поезії, або точніше «тексти», як вона постійно їх називала. І, звичайно ж, дякувала усім, хто сприяв її росту, хто прийшов привітати її зі святом.
Таміла ТАРАСЕНКО
Марічка КАНЦЕЛЯРИСТ
Фото Василя Биченка
