Університет Абітурієнту Навчання Наука Міжнародна
діяльність
Студентське
самоврядування
Новини пресслужби ЗНУ / Новини / Школа майбутнього: як випускник ЗНУ реформує освіту нашої держави (Костянтин Миколайович Саміло)

Школа майбутнього: як випускник ЗНУ реформує освіту нашої держави (Костянтин Миколайович Саміло)

Школа майбутнього: як випускник ЗНУ реформує освіту нашої держави (Костянтин Миколайович Саміло)
08.12.2017 13:50 Все Головні новини інформаційно-просвітницький проект майстри педагогічної справи факультет журналістики прес-служба відділ доуніверситетської підготовки профорієнтації та працевлаштування наші випускники істфак Обласна академічна газета Запорізький університет

У рамках утілення в життя інформаційно-просвітницького проекту ЗНУ “Майстри педагогічної справи” студентка факультету журналістики розповідає читачам про талановитого випускника вишу. Костянтин Миколайович Саміло закінчив історичний факультет Запорізького державного університету в 1986 році. У 1991 році започаткував Запорізький багатопрофільний ліцей “Перспектива”, який за результатами ЗНО входить до сотні кращих шкіл країни. Щороку ліцей підкорює нові вершини.

 

-Костянтине Миколайовичу, чому Ви вирішили стати вчителем?

-Я ніколи не мріяв бути вчителем, і сказати, що в мене перед очима був якийсь приклад родичів, які б цим займалися… Ні, такого не було. Була повага до свого вчителя історії, котра була цікавим педагогом. Навіть були мрії реалізувати себе в іншій галузі – стати слідчим, потрапити в прокуратуру, або в міліцію, але тоді, по-перше, у Запоріжжі не було таких спеціальностей, а по-друге, ці мрії радше були дитячим, юнацьким максималізмом. Про вчителювання всерйоз задумався, коли перший раз потрапив до школи на практику. Побачив, наскільки це “жива” робота, вона не схожа ні на що інше, оскільки ця справа кожного дня приносить чимало емоцій від спілкування з дітьми, вчителями, батьками. Особливо запам’яталася практика в 76 школі, я працював із 8 класом. Це був дуже важкий період, я пам’ятаю тих дітей, вони вважались хуліганами. Нам казали тоді: якщо виживете у 8 класі, залишитеся після цього вчителювати, то з вас щось вийде.

Істориками в ті часи були ідеологічні, партійні працівники, які робили державну кар’єру, або вчені, або вчителі. Перші дві стежки здавалися мені нецікавими, абсолютно не приваблювали, а професія вчителя виявилася відкритою для мене. Жодного разу я не розчарувався, тому що, на мою думку, стояти за прилавком, за станком чи деінде – це набагато нудніше, ніж стояти перед класом, дивитися в очі дітям та чекати від них складних запитань.

-Які у Вас залишилися спогади від навчання в ЗНУ?

-Коли я прийшов до університету, мені було 17 років, все було дуже яскравим, це перше враження. Мене переповнювали різні почуття. З одного боку, переді мною був образ ученого – небожителя, такий книжковий, кіношний ідеал. Але я побачив звичайних людей, які говорять нормальною мовою, які ви-являються доволі земними, з такими ж проблемами, як у всіх. Тоді в мене виникло відчуття зневіри, це все не відповідало моїм ідеалам. Але потім я зрозумів, що це було розчарування юнацького максималізму. Завжди в цьому віці хочеться чогось надприродного і, коли зіштовхуєшся з реальністю, здається, що тебе обманули. Пізніше приходить усвідомлення, що ти виявився у незвичайній академічній атмосфері, оскільки педінститут того часу – це була справжня команда: унікальні люди, які працювали з нами. Їх досвід, знання були такими, що мені не соромно говорити, що я є випускником історичного факультету ЗДУ. Люди, які тоді викладали, були професіоналами з великої літери, їх згадуєш щодня, вони сказали стільки важливого, що й зараз на уроках я використовую їхні знання, гумор, досвід. Деякі з них працюють і зараз. Турченко Федір Григорович, Лях Сергій Романович – це наші викладачі. А ті, кого вже немає, це Орлянський Семен Федотович, Бірюльов Ілля Михайлович, – це ті люди, які залишилися в наших душах. Згадую Мальованого Олександра Михайловича, який відповідав нашим ідеалістичним уявленням про справжнього вченого. Я зараз розумію, що кожен із них мав великий багаж знань. Тепер у мене ніколи не виникає думки, що я якийсь курс прослухав марно.

-Як з’явилась ідея відкрити власну школу?

-Тоді був такий час, так звана “перебудова”. Ми, студенти історичного факультету, починаючи з 1985 року, переживали доволі складний період, оскільки багато знали, а ще більше – не знали стосовно нашої історії в державі. Ми тоді стали бунтарями-реформаторами, бо зламалося все: віра в безгрішність партії, суспільство, сам лад. Ми прийшли працювати до школи (я говорю про все наше покоління) і побачили, що шкільна освіта – це основа стабільності в суспільстві. Але в неї є зворотній бік: вона несе в собі елементи застою. Тоді школа була зорієнтована на середнього учня, вчитель не мав можливості індивідуально знайти підхід до кожної дитини, тому що в класі по 30-40 учнів, і діти, які хотіли вчитися, губилися в масі дітей, які навпаки не бажали здобувати знання. Це все було дуже очевидним. Ми замислювалися над цим, багато дискутували й усвідомили, що потрібно щось змінювати. Спочатку намагалися реформувати ту школу, яка існувала, потім у 1990 році, ставши депутатами облради, ініціювали перше рішення про створення шкіл нового типу. Тоді було відкрито 11 таких шкіл. Але через рік роботи в гімназії ми зрозуміли, що в ідеалі треба відкривати школу з нуля. Це збіглося з радикальними реформами в СРСР.

-Ліцей входить до сотні кращих шкіл України, серед охочих навчатися в закладі постійний конкурс. Як вдається тримати таку високу планку освіти в школі?

-Будь-яка школа – це три складники. Перший – це колектив учителів, другий – учні, а третій – умови праці. Якщо всі ці три умови гарні, то виходить непогана школа. Я вважаю, що в ліцеї “Перспектива” досить хороший, збалансований колектив учителів. У нас є педагоги, які вміють працювати у профільних класах. Мені не потрібно пояснювати вчителям, задля чого вони тут працюють, їх основне завдання – навчати дітей, дати такі завдання, які допомогли б їм легко та без проблем скласти ЗНО й обрати амбіційні шляхи в майбутньому. З іншого боку, діти, які приходять до нас, повинні розуміти, що вони мають отримувати знання і досягати чогось. Цей внутрішній відбір, який відбувається при вступі до ліцею, дуже важливий. Якщо раніше ми набирали учнів із 8 класу, зараз основний набір йде до 5-х класів, а з минулого року запустили експериментальну початкову школу.

Третє – це умови. Ліцей завжди був і буде тим закладом, у якому адміністрація намагається захистити унікальні умови навчання дітей. Ми працюємо в корпусах, де немає великих приміщень. Ми творимо такі умови, коли педагог може працювати індивідуально з кожним учнем. У нас завжди така була позиція: вчителі вчили дітей, а не вчилися на них. Так у нас з’явилася робота на довірі: адміністрація не контролює прискіпливо освітній процес. А це створює як свободу для вчителя, так і особливу атмосферу ліцею.

-Як вам вдається поєднувати посаду директора та вчителя?

-По-перше, я не розумію тих директорів, які відмовляються від вчителювання. Якщо директор не працює в класі, через деякий час він перестає розуміти, хто він такий. Працювати в школі і бути лише адміністратором – це неправильно. Як потім спілкуватися з учителем, що ти йому можеш сказати, якщо сам не викладаєш? Адміністраторське діяльність – це ремесло, тут є свої секрети і правила, тому директор завжди має бути, перш за все, вчителем. Це важко, я усвідомлюю, що дуже часто ці посади складно поєднувати. Буває, що ведеш урок і тебе відволікають, це безумовно шкодить. Але відмовитися взагалі від уроків, на мою думку, – остання справа. Необхідно скорочувати їхню кількість, залишати мінімальні го-дини, але потрібно бути в тонусі. У першу чергу, я історик, я люблю читати книги, а потім прочитане застосовувати на уроках. Якщо я буду лише адміністратором, займатимусь цифрами, розбиратиму папери, звітуватиму, це буде не те, а ось вчитель – моя професія.

Таїсія Зозуль, студентка факультету журналістики

Більше інформації: www.znu.edu.ua/ukr/university/pidrozdily/press/11707

 

 

Схожі новини