Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка факультету журналістики та філологічного факультету, директорка компанії Global Conferences, журналістка Юлія Блажнова-Рекуха

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University), за ініціативи відділу доуніверситетської підготовки, профорієнтації та працевлаштування, триває втілення в життя проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». До його реалізації активно долучаються представники різних факультетів вишу. Черговий матеріал цієї рубрики присвячений розповіді про досвід професійного становлення й успіху випускниці факультету журналістики та філологічного факультету, директорки компанії Global Conferences, журналістки за фахом та покликанням Юлії Блажнової-Рекухи. Вона з радістю погодилась на інтерв’ю. Під час розмови Юлія розповіла чимало цікавого про своє сьогоднішнє життя.

-Юліє, якщо попросять Вас коротко себе відрекомендувати, що Ви скажете? Хто Ви?

- Я народилася у Запоріжжі, де стала журналістом. Уже 16 років живу в Лондоні, куди переїхала до свого чоловіка, який також українець. Ми є засновниками компанії з організації конференцій, підвищення кваліфікації, стажувань та майстер-класів у різних країнах світу. На сьогодні наша географія – 18 країн на п’яти континентах. Люблю, коли є час і натхнення писати, особливо поезію.

- Чим запам`яталося навчання в університеті ЗНУ?

- Думаю, я єдина, хто має два дипломи журналіста із ЗНУ! Я отримала диплом філолога, сертифікат та диплом журналіста. Справа в тому, що коли я вступала до Запорізького державного університету у 1996 році, факультету журналіcтики ще не було, тому вступала на українську філологію. До речі, вступила до університету ще на початку травня 1996 року, тобто до випускних іспитів в школі й до вступних в університеті."

Я була переможницею третьої з чотирьох телевізійних ігор «Мудрагелі», яку ЗДУ проводив спільно з Державною запорізькою телерадіокомпанією. Саме в їхній студії 10 травня 1996 року я почула перед телекамерами одну з найголовніших фраз свого життя: «Вітаю, Юліє! Відтепер Ви – студентка Запорізького державного університету».

Коли навчалася на першому курсі, філологічний факультет зробив перший крок до створення факультету журналістики в ЗДУ. Було оголошено про набір на журналістику як додаткову спеціальність. 100 доларів на рік, чотири роки навчання – і ти отримуєш сертифікат про додаткову спеціальність «журналіст», не диплом, але це краще ніж нічого.

До речі, у 96-му році 100 доларів для родини педагогів були значною сумою. Але я знала, що виправдаю цей внесок батьків у мою освіту.  Із другого курсу я почала писати в газети Запоріжжя. Із третього – у перше національне видання з мільйонними тиражами, газету «Факти».

Я багато писала. Отримувала задоволення й від процесу, і від гонорарів. Коли закінчувався мій четвертий рік на журналістиці, я прийшла на прийом до ректора ЗДУ. Зайшла до кабінету, познайомилися, розповіла про себе, показала свої статті й запитала, чи можу продовжити навчання на факультеті журналістики, який відкрився у 1997 році. На мою превелику радість, ректор не тільки вирішив дозволити мені продовжити навчання, а й дав дозвіл на зарахування на четвертий курс заочного відділення журналістики, бюджетну форму навчання. Тож із п’ятого курсу я продовжувала навчання на денному відділенні філологічного факультету й заочно на журналістиці. А ще, з вересня п’ятого курсу, я стала власним кореспондентом ICTV у Запорізькій області.

Відразу після закінчення філологічного факультету, тоді ж улітку, я стала ще й директором великого представництва ICTV та «Вуличного телебачення» в Запорізькій області й поєднувала роботу з останнім роком навчання на заочному відділенні за спеціальністю «Журналістика».

«Вуличне телебачення» було потужним медійним проєктом національного масштабу. Майже щовечора ми проводили телемости з регіонами України з центральних майданів Запоріжжя та області.

Усі мої роки в університеті були присвячені роботі над кар’єрою. Вчилася я легко й всі п’ять років намагалася бути гарною старостою групи. Ми зберегли теплі відносини з нашою групою й до сьогодні. Слідкуємо за подіями в житті, радіємо, підтримуємо. Я дуже горда, що мої однокурсниці залишилися в науці і працюють в Запорізькому національному університеті.

Університетські часи для мене були епохою здобуття внутрішньої свободи. Я відчувала, що вільна робити , що хочу, і в мене все вийде. І так і виходило. Тому, коли тепер іноді мудрість гальмує свободу, подумки занурююсь у студентські роки, щоб відчути свободу, та йду окрилена далі.

- Ви працювали регіональним представником ICTV в Запоріжжі, пізніше – спеціальним кореспондентом в Лондоні. Чим був корисний цей досвід?

- Досвід на ICTV та «Вуличному телебаченні» став для мене довічною вакциною відповідальності за кожне сказане слово. Часто через брак часу слова журналіста на телебаченні не піддаються сумніву редакторами й не перевіряються, тому вся відповідальність лежить на авторі матеріалу. Через те, що телевізійні новини – це надшвидкісний рух, то думати треба ще швидше. Завдяки телебаченню, відповідальність у мені стала доведеною до автоматизму навичкою.

- Що змінилося у Вашому житті та усвідомленні після переїзду до Лондона?

- Після переїзду до Лондона, за ці 16 років, уже відбулося кілька трансформацій. Думаю, певні трансформації відбувалися, де б я не жила, бо трансформації – це результат розвитку. Або ж, навпаки, розвиток – це результат трансформацій? Філософське питання. Головна трансформація – це те, що до переїзду в Лондон і перші роки життя тут я була впевнена, що можу працювати лише у великих за розміром компаніях й бути частиною великого механізму.

Після того, як мій чоловік закінчив університет у Лондоні, виявилося, що в нього інше бачення. Він налаштований лише на власний бізнес. Я не відразу погодилася на такий відповідальний крок у житті, але коли мені було 27 років, ми з чоловіком відкрили власну компанію, і працюємо разом вже 14 років.

Вдячна чоловіку за те, що він мене переконав. Дуже люблю цей коктейль відповідальності та свободи. Зараз ми у бізнесі переживаємо вже третю світову фінансову кризу і маємо план, як завжди, вийти з неї нескореними.

- Зараз ви – директорка компанії Global Conferences, та все одно не полишаєте журналістику. Як вам це вдається?

- Перші роки в Лондоні я продовжувала знімати сюжети для ICTV. Мене підтримав чоловік, він купив все обладнання, а згодом для оптимізації процесів навіть освоїв професійну камеру (економіст за фахом!), і став моїм оператором. Згодом бізнес переміг у битві за ресурс і час.

Ідея повернутися у журналістику після значної перерви прийшла до мене рік тому, у червні 2019 року. Був вечір, в офісі вже нікого не було. Я працювала допізна і залишилася одна. Випадково у стрічці я побачила світлини з нагородження щорічного професійного журналістського конкурсу України й зрозуміла, що мені щойно виповнилося сорок років і якщо я не повернуся зараз у журналістику, то я вже не повернуся ніколи.

Не відкладаючи, я відразу написала статтю на першу тему, яка спала на думку. Зареєструвалася на платформі site.ua і розмістила її там. За цей неповний рік в мене там вже багато статей. Одна з яких має 51 тисячу прочитань і входить в топ 10 статей 2019 року. Маю зараз кілька пропозицій щодо творчої співпраці.

І так нещодавно я подала 5 своїх статей на той самий журналістський конкурс. Тож чекаю результатів. Але найголовніший для себе результат я вже досягла, повернулася у журналістику.

- На своїй сторінці у фейсбуці Ви ведете рубрику під хештегом #хроникапандемиилондон. У нас склалося таке враження, що пишете Ви для себе, але вашими текстами зачитується аудиторія та чекає нових постів щодня. Чим ви поясните таку популярність хештегу, та яку ідею Ви вкладали в нього на початку його створення?

- Як і вся моя творчість, ця ідея, і цей хештег виникли імпульсивно. У той день, коли ВОЗ оголосила про пандемію у світі, я відчула, що така форма комунікації  зараз буде дуже необхідною. Після цього дня країни одна за одною проголошували введення карантину й люди, які опинилися в ізоляції, стали потребувати інформації про те, як зараз живуть в інших країнах, і зіставляти зі своїм досвідом. І просто зараз багатьом людям приємно відволіктися на щось пізнавальне, водночас легке. Мені подобається писати й відчувати зворотний зв’язок.

- Як відомо, у Вас часто беруть коментарі, посилаються на Вас та проводять онлайн-включення українські ЗМІ. Чи були такі випадки, коли порушували Ваші авторські права? І, якщо так, то як Ви боролися з цим?

- Авторські права іноді порушують. Але я з цим не борюся. У бізнесі борюся. У творчості – ні. Мабуть, тому я майже не публікую свої вірші.

- Ваша думка щодо якості журналістської освіти в Україні? Чи варто її обирати, або краще підкорювати європейські заклади вищої освіти?

- Для того, щоб навчитися відчувати слово та бути правдивим і харизматичним, не треба далеко їхати. Головне, щоб пощастило з вчителями й з оточенням, яке провокує на самовдосконалення. Щодо технічного обладнання, то факультети журналістики в країнах світу вражають своїм рівнем ресурсів для навчання студентів. Я була в університетах в багатьох країнах світу, де ми організовували програми обміну досвідом для ректорів і проректорів. Проте обмежені ресурси, які були під час мого навчання, не завадили досягненню професійних успіхів. Головне – бажання.

- Яка помилка для журналіста є неприпустимою?

- На мою думку, єдина неприпустима помилка для журналіста – це перестати бути журналістом.

- Які принципи та моральні засади повинні бути в кожного журналіста, на Вашу думку?

- Моя рекомендація журналістам-початківцям – уявляти, кому і як подана ними інформація може нашкодити. І тільки коли ви будете впевненим, що правду розкрито, а слова не принесуть лиха в чужі родини, тільки тоді давати в ефір. Часто дуже важко знайти цей баланс. Але в цьому, на мій погляд, і полягає майстерність журналіста.

Спілкувалася Алла Стрілець,

студентка 1 курсу факультету журналістики

Схожі новини