Проєкт «Історії успіху випускників ЗНУ»: вихованець факультету журналістики ЗНУ, відеограф В’ячеслав Чиженок

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває реалізація проєкту «Історії успіху випускників ЗНУ», у якому йдеться про роки навчання здобувачів вищої освіти з різних факультетів, а також про їхню побудову кар’єри . Сьогодні в його рамках пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з вихованцем факультету журналістики, відеографом компанії «Агросфера» В’ячеславом Чиженком.

- Коли Ви навчалися, то в групі абсолютну більшість складали дівчата, як і практично на всьому факультеті журналістики. Як потім склалася ситуація на ринку праці?

- Тоді, коли я вчився, більшість моїх одногрупниць уже в принципі не бачили себе у професії. І проблема була не в тому, щоб кудись влаштуватися, а в тому, що деяким ця професія стала нецікавою.

- Із Вашого професійного досвіду, чи є гендерний розподіл за роботою між журналістами та журналістками? Можливо, редактори вирішують, що хлопці краще впораються з якоюсь темою або завданням, чи навпаки?

- Я б не сказав, що в самій професії є якийсь відбір за статтю. Швидше, усе залежить від знайомств, умінь та навичок. Я ніколи з таким не стикався й не помічав якусь гендерну нерівність. Наприклад, коли я працював на телеканалі «ТV-5», то режисерами монтажу були дівчата, жінки, навіть доволі зрілого віку. І вони знали більше, ніж я.

- Як склалася Ваша професійна кар’єра? Ви працювали і на радіо, і на телебаченні, і на сайтах. Чим подобалося займатися більше?

- Усе почалося з радіо «Юніверс», потім був портал «Пороги», Громадське ТБ Запоріжжя тощо. Насправді, усім подобалося займатися, я просто старався все це підлаштовувати під себе. Я обирав шлях навчання, який би мені подобався, і якому б я віддавався.

Коли я вступив до ЗНУ, то прийшов на радіо «Юніверс» і кажу: «Я от слухаю багато музики, в основному російський рок. А давайте ми зробимо програму, в якій я буду розповідати цікаві історії, факти про цей напрям?». На радіо погодилися і я пішов додому писати сценарій. Я написав текст на 10 аркушів, прийшов з ним на сайт і мені сказали: «Ого, нічого собі! Ти скільки в ефірі зібрався сидіти, три роки? Тут тексту має бути максимум на чотири аркуші». Пішов я знову все скорочувати. На радіо я працював досить довго, потім почалися просто прямі ефіри, були спроби записати декілька програм з моєю одногрупницею Анастасією Потапенко.

На сайт «Пороги» я потрапив якось дуже випадково. Був момент, коли я зрозумів, що обрав правильний шлях. Мене обізвали «диванним журналістом», нібито я сиджу на радіо й тільки тексти з інтернету копіюю. А я в той момент хотів почати займатися саме музичною журналістикою: писати рецензії, робити огляди. І я в той самий день дав собі слово, що прийду додому і напишу рецензію на новий альбом моєї улюбленої групи. «І поки я не напишу її, від комп’ютера не відійду», – пообіцяв я собі. Закінчив я приблизно о четвертій ранку. Я кожну пісню слухав по три рази, детально розбирав їх. Подивився – наче непогано. І відправив все це на «Пороги».

Тоді там працювала Марина Ботнарєва, і от вона ввечері мені пише «У нас “ліг” сайт». Думаю, чудово, все як завжди – щось плануєш і воно не працює. «Ні, ти не зрозумів, сайт “ліг” через велику кількість відвідувань після публікації твоєї рецензії…», – написала вона. Усі тоді були в шоці, бо на «Порогах» зроду не було багато переглядів. Я зайшов в інтернет і побачив, що учасники музичної групи запостили рецензію собі на сторінки в «Вконтактє» та у Твітер мою статтю. Тоді на наш сайт повалили підписники, а він не витримав такого навантаження. Я відтоді почав писати рецензії, а після – працював безпосередньо на сайті.

На Громадському я знімав стрічки про людей, здебільшого, на сайті 061 був фото- та відеокореспондентом.

- До речі, на свої сторінки у соціальних мережах Ви часто постите підбірки фотографій, зроблені Вами. Це – ще одне захоплення? Як Ви до цього прийшли?

- Це було зі мною ще до вступу в університет. Коли навчався, я купив собі більш професійну камеру й почав вивчати, як це все працює. Мені просто подобається фотографувати, я не віддаю цьому значну частину свого часу. Якщо бачу цікавий для мене кадр – дістаю телефон та роблю знімок. Коли жив у Запоріжжі, то багато працював фотокореспондентом для різних міських сайтах.

- Можливо, у Вас були такі дисципліни в університеті, як «Фотожурналістика». Чи допомагали отримані знання в роботі фотокором?

- Я взагалі вважаю, що університет дає та має давати тільки якусь базу знань загалом. Так, ще з’являються якісь корисні знайомства, звички, але якщо ти не працюєш, сам чимось не займаєшся, а тільки вивчаєш теорію, то навряд чи щось вийде.

Я не завжди добре навчався, не був частим гостем на заняттях, але я прагнув багато працювати. Викладачі це знали, відзначали та намагалися лояльніше до мене ставитися. Якщо подивитися на ринок праці, то деякі люди в журналістиці й зовсім не мають профільної освіти, але працюють журналістами та редакторами.

Я загалом думаю, що в університет варто йти за самою базою та майданчиком для корисних знайомств і потрібних навичок. Якщо ти сподіваєшся, що прийдеш в університет і тебе всьому навчать, втовкмачать в голову, то це так не працює.

- Ви часто дописуєте у Фейсбуку, розмірковуєте на якісь теми, а наші викладачі час від часу це коментують і навіть погоджуються з думками. Які у Вас були стосунки з ними під час навчання та зараз?

- На першому курсі мене викликав до себе якось Віктор Володимирович, і каже: «Чиженок, а чого це ти так погано навчаєшся? Ми тебе, мабуть, відрахуємо». Я тоді пояснив, що проблема була не в моїх лінощах. Я взагалі спершу вчився в училищі на кранового машиніста. Це ж Запоріжжя, металургія! Але в училищі в нас було не дуже грамотне навчання, тому мені було складно вливатися. Віктор Володимирович, на той момент був заступником декана, погодився і дав мені шанс. І коли я вже випускався, він згадав цю історію і сказав: «От бачиш, яку людину випустили!». 

Були викладачі, з якими ми дуже добре спілкувалися, з деякими – трішки напружені відносини були. Наприклад, чомусь вважав, що Юлія Валеріївна була до мене особливо вимоглива. Але згодом зрозумів, що можу написати їй, щоб отримати пораду, і ми досить мило поспілкуємося.

- В університеті Ви зі своєю командою знімали кіно для студентського кінофестивалю і фактично посіли перше місце, потім у Вас частково зі зйомками була пов’язана робота. Чи є думки продовжити розвиватися в цьому напрямку?

- Я про це думаю. Пробую писати сценарії, намагаюся вивчати режисуру загалом. Але це – доволі аматорський підхід. Отримувати третю освіту я не готовий через час та фінанси. Тому я просто читаю, дивлюсь та вивчаю, а в майбутньому бачу себе саме в цій галузі.

- Що думаєте з приводу існування так званих «сайтів-сміттярок» в інформаційному просторі?

- У нас у принципі хорошого контенту мало. Більшість того, що пишуть, показують – мені загалом не подобається через якісь мої переконання. Я бачу, що це якісно, що люди підходять серйозно, але якось не чіпляє…

Мені здається, що журналістика та людина мають бути разом. А я втратив у журналістиці «людину». Я не бачу там людей, в тому, що нам дають. Але є й класні медіа, такі як «Reporters», «The Ukranians».

Водночас я через ці негативні причини не кажу, що ніколи не повернуся в журналістику. Якщо буде можливість реалізувати якийсь документальний проєкт про людей, перш за все, то я б взявся за нього.

Алла Стрілець

Схожі новини