ГОНЧАР Олесь (Олександр) Терентійович

(1918, с. Суха, тепер Кобеляцького р-ну Полтавської обл. – 14.7.1995) – український письменник, громадський діяч, академік НАН України (1978). У 1946 закінчив Дніпропетровський ун-т. Учасник Великої Вітчизняної війни. У 1959–1971 – голова Спілки письменників УРСР. 1959–1986 – секретар правління Спілки письменників СРСР. З 1973 – Голова Українського республіканського комітету захисту миру. Твори Г. перекладені понад сорока мовами світу. На Запоріжжі бував десятки разів, активно підтримував ініціаторів увічнення запорозького козацтва (Хортицький меморіал), вітав народження альманахів «Хортиця», «Веселий курінь», багато років спілкувався і листувався з М.Ф.Сидоренком, М.П.Киценком, П.П.Ребром та іншими запоріжцями; у виступах і листах невтомно закликав: «Бережіть Хортицю – історичне серце України!». Реалії Запоріжжя частково відтворені в повісті «Микита Братусь» (1951), у романах «Людина і зброя» (1960), «Циклон» (1970). Проблеми історичної пам’яті, духовної культури, «екології душі» висвітлені в романі «Собор» (1968). Матеріали, зібрані Г. на Запоріжжі, частково прислужилися йому в роботі над повістю «Бригантина» (1973), низкою новел і статей («Українські степи», 1972; «Спогад про океан», 1987). Герой Соціалістичної Праці (1978), лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка (1962), Ленінської премії (1964), Державних премій СРСР (1948, 1949, 1982). У 1995 на честь Г. у Запоріжжі на головному корпусі Запорізького національного ун-ту відкрито меморіальну дошку. На його названо Всеукраїнський фонд відтворення визначних пам’яток України.

Літ.: Ребро П. Олесь Гончар і Запоріжжя. – Запоріжжя, 2001.

П.П.Ребро