У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) продовжується успішно реалізуватися важливий профорієнтаційний проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ». Сьогодні в його рамках пропонуємо вам інтерв’ю з вихованкою факультету журналістики Яною Радченко.
Ще під час навчання Яна отримала одну з найпрестижніших фахових нагород – премію «Честь професії» в номінації «Надія журналістики». Ми поспілкувалися з Яною про те, як працюється молодій журналістці в умовах війни, як вдалося пропрацювати травматичний досвід життя в тимчасовій окупації та на що в навчанні й професійному розвитку варто звернути увагу студентам й абітурієнтам рідного факультету.
- Добрий день, Яно! Ще зовсім недавно Ви були студенткою факультету журналістики, проте вже маєте чималий досвід у професії. Розкажіть, будь ласка, де Ви наразі працюєте, якою журналістською діяльністю займаєтеся?
- Так, я рік тому закінчила наш журфак. Зараз у мене три роботи: я працюю ком’юніті-менеджеркою в освітньому центрі «Простір толерантності», SMM-ницею в Ромському жіночому фонді «Чіріклі» та редакторкою стрічки новин у виданні «ZMINA». Усі ці роботи так чи так пов’язані з журналістикою, комунікацією та доне
сенням інформації. Але стрічка новин займає найбільшу частину мого робочого часу. Така постійна зміна діяльності – зйомка відео, монтаж, написання новин, аналітичних статей, постів для соцмереж – сприяє стресостійкості та не дає вигоріти на якійсь із цих робіт.
- Ви – родом із Токмака Запорізької області й війна застала Вас саме там. Знаю, що довелося отримати досвід життя в окупації. Як це було і чи вплинуло на ваше бачення журналістики?
- Це була якась не дуже весела іронія долі: я мала їхати з Токмака 24 лютого, у мене вже були квитки до Києва. Але вийшло так, що мені довелося залишитися там аж на місяць. Під час бойових дій, а потім – під час окупації моє життя та сприйняття всього навколо перевернулося з ніг на голову. Я думала: як це, я тепер не можу відкрито заявляти про свою позицію? Не можу говорити українською, не можу писати та знімати відео про те, що так важливо для мене? Так не піде. Спочатку я ходила на мітинги. Для мене такі акції звичні, але підходити до людей зі зброєю та повною готовністю тебе вбити – це все ж новий досвід. Насправді тоді я думала, що більше не працюватиму журналісткою. Бо не було розуміння кому, що й для чого писати, якщо в рідній країні, в рідному місті війна.
Проте коли почалися переслідування активістів і журналістів, а я – це ж прямо «два в одному», то ми з родиною вирішили їхати. Як тільки приїхала на підконтрольну Україні територію, побачила наші прапори, почула нашу мову, сходила до психолога й почала працювати! Мені, як людині, яка близько двох тижнів жила без доступу до інформації, без зв’язку, дуже важливо писати правдиві новини. Нам, у Токмаці, здавалося, що про нас забули, і навіть що України вже немає… Я хоч і можу фільтрувати інформацію, але в умовах стресу, війни мозок повністю вимикається. Сьогодні я хочу докричатися тими новинами, які пишу, до кожного та кожної, хто живе на окупованій території.
- Як працюється зараз, під час війни? Чи змінилися професійні підходи? На які теми пишете?
- Працюється важче ніж до війни, але водночас і мотивація більша. Зараз я розумію для чого й для кого я пишу. Розмилося це поняття «цільо
вої авдиторії» і тем, які цікаві для певних верств населення. Зараз усім (я просто-таки не побоюся такого узагальнення) цікава та важлива саме тема війни. Тому я й пишу новини про це: про військовополонених, держзрадників, убивства та поранення цивільних, життя на окупованих територіях. Новини різні, але всі ці теми об'єднує війна. У перші дні було важко писати без лайки та різних образливих слів, бо емоції переповнювали. А також часто писала новини крізь сльози та між істериками. Зараз уже впоралася з емоціями, і ставлюся до новин, як до роботи. Потайки мрію, що колись прокинуся й напишу одну-єдину новину: «Україна перемогла».
- Повертаючись до Вашого студентського життя, насиченого тренінгами, конкурсами, конференціями, різними подіями, що запам’яталося найбільше та чому?
- Я часто згадую одні з перших тренінгів, у яких я брала участь. Наприклад, це – Школа Толерантності від «Гендер Зед», а також – Літня школа блогерів і громадянських журналістів. Такі теплі спогади, коли тільки-тільки почала цікавитися професійною журналістикою, етичними стандартами. Хоч минуло вже понад 4 роки, ті знання досі для мене цінні. А ще, мені дуже подобалися додаткові курси «Європейські цінності в художніх текстах» та «Європейські медійні стандарти й цінності». Вони відрізнялися від типових пар із лекціями та семінарами, бо теорія складалася з цікавих фактів, а практика – із крутих завдань. І навіть атмосфера інша, бо викладачі й учасники з різних факультетів. Було комфортно, я собі саме так уявляю європейські стандарти викладання.
- Які пари згадуються? Який досвід, отриманий на факультеті журналістики, вважаєте найціннішим?
- Завжди з неймовірною вдячністю згадую пари Павла Мірошниченка та Наталії Виговської. Павло Васильович може знайти підхід до кожного та кожної, його коректність і тактовність викликає в мене повагу! Словом, він для мене був і є взірцем для наслідування. Так само, як і Наталія Анатоліївна. Мені так подобається, що вона подає матеріал дуже структуровано, без «води». Коротко й зрозуміло. Усі проєкти, які я створювала на їхніх парах, я публікувала в різних виданнях, і редактори завжди відзначали високий рівень цих матеріалів. Досвід – це вже зовсім інше питання. Деякі ситуації навчили м
ене відстоювати свої кордони. Коли виникали якісь суперечки з певними викладачами, я завжди розуміла свою цінність як студентки й знала, що на факультеті є люди, які можуть захистити та підтримати мене. За це окрема вдячність Наталії Іванівні Тяпкіній та Юрію Вікторовичу Костюку. Вони весь 4 курс займалися моєю психологічною підтримкою та мотивацією (сміється).
- Чи можна говорити про те, що Ви спеціалізуєтеся на темі захисту прав людини? Чому саме така тематика зацікавила та який свій матеріал Ви вважаєте найцікавішим чи найважливішим?
- Звичайно, можна навіть сказати, що я спеціалізуюся тільки на цій темі! Насправді я ніколи не працювала з іншими темами, бо з першого курсу знайшла те, що мені цікаво. Я тут розмірковую не тільки як журналістка, а ще як фем- та ЛГБТ-активістка. Я постійно знаходжуся в правозахисному середовищі та знаюся на певних темах – правах ЛГБТ-людей, національних і релігійних спільнот, а також людей з інвалідністю. А ще, темах фемінізму та гендерної рівності. І ті знання, які я отримую, просто не можу стримувати в собі – хочеться ділитися з усіма, розповідати щось важливе й цікаве. У мене є два найважливіших для мене матеріали. Один із них – перший текст, який я написала, коли приїхала з окупації. Я писала його під псевдонімом, бо він наче якась моя сповідь. Там дуже важливі факти й історії, я дуже пишаюся цим матеріалом. Це – найвідоміший із моїх текстів, там найбільша кількість переглядів. До речі, там понад 5 тисяч вподобань на Фейсбук! Це багато. І другий, йому вже понад два роки: «Що треба знати про гендер, коли тобі 16?». Він такий простий, підлітковий. Але за нього я отримала кілька професійних нагород, зокрема і спецвідзнаку «Надія журналістики» в конкурсі «Честь професії». Щиро сподіваюся, що надії виправдала.
- Яно, Ви закінчили бакалаврат журфаку ЗНУ, а чи хочете продовжувати навчання в магістратурі? Які плани маєте?
- Якщо знайду час у своєму графіку, то спробую вступити до магістратури. Ще думаю над факультетом і спеціальністю, бо мене цікавить і право, й іноземна філологія, і журналістика. Є трохи часу, щоб подумати. Плани – прості. Працювати стільки, скільки зможу, аж до перемоги. У цьому моя місія зараз. Потім візьму відпустку на тиждень – святкуватиму!
- Що б Ви побажали абітурієнтам і студентам факультету журналістики? Які б поради дали щодо навчання чи старту їхньої кар’єри?
- Прагнеться уявити себе студенткою й подумати, що я б хотіла почути від себе більш дорослої та досвідченої. Порада така: знати свої права й адекватно оцінювати свої можливості. А ще, я завжди всім раджу більше читати – професійної літератури, художньої, психології. Це для журналістів дуже-дуже важливо! Звучить так просто та навіть як кліше якесь, але це справді так. У мене жодного разу не було, щоб я пошкодувала через те, що багато читаю. А ще, вчити англійську. Хоч трошки, щоб вміти перекладати якісь базові речі й мати можливість поставити якісь прості запитання.
-Дякую за інтерв’ю!
- І я Вам дякую за такі цікаві запитання! Після перемоги обов’язково завітаю на рідний журфак!
Катерина Сіріньок-Долгарьова
Слідкуйте за подіями вишу також на соцмережевих сторінках пресслужби ЗНУ:
https://www.facebook.com/pressluzhbaZNU
https://www.instagram.com/pressluzhbaznu/
https://t.me/pressluzhbaZNU
