У Запорізькому національному університеті триває проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ» (ZNU, Zaporizhzhia National University). Сьогодні в ньому інтерв’ю з вихованкою філологічного факультету, викладачкою української мови як іноземної в Українському культурному центрі в Ліванській Республіці Іриною Тимофіївою.
Ви як філолог-україніст працюєте у Лівані. Поділіться історією свого професійного шляху, будь ласка.
-Щирі вітання із теплого Лівану, країни, історія якої залишила глибокий слід у розвитку людської цивілізації. Адже саме тут зародилася перша зафіксована в історії людства система фонетичної писемності (фінікійська), від якої через грецьку походить і український алфавіт. Тому викладати українську мову в цій країні «сам Бог велів». За 15 років, що минули після закінчення навчання в рідному Запорізькому національному університеті, я стала сертифікованою викладачкою української мови як іноземної у двох найбільших містах Лівану: Бейруті та Біблосі, єдиною, хто підготував студентів до складання іспиту з української мови у Посольстві України в Ліванській Республіці, авторкою підручника «Ukrainian as a foreigner language», однією з засновниць Українського Культурного Дому (УКД) в Лівані, вивчила ліванський діалект. При цьому основою мого професійного шляху і професійних успіхів були та залишаються знання з української мови, здобуті у стінах Запорізького національного університету, доповнені та поглиблені на курсах підвищення кваліфікації у різних закладах освіти України. Я надзвичайно вдячна рідному факультету, а особливо викладачам, які були для нас і товаришами, і наставниками одночасно.
-Тож згадок про філологічний факультет маєте чимало? Так?
-Саме так. Досі з усмішкою згадую першу пару з історичної граматики у Любові Стовбур, яка сказала нам, що «Філологиня» звучить гордо, як «Богиня»! І ми маємо бути вдячні долі, що опинилися на науковому Олімпі. А ще, що будь-що можна пояснити однією-єдиною фразою: «Це все пояснюється історично». Коли йдеться про філологічний факультет, то неможливо не згадати Наталю Зубець, яка тримала нас, першокурсників, у такій напрузі, що і через 15 років я пам’ятаю визначення «сучасної української літературної мови». Саме завдяки вимогливості Наталі Олександрівни я навчилася «вчитися». З невичерпною теплотою згадую Віктора Антоновича Чабаненка. Перша зустріч, перший погляд, перше слово – і ти вже розумієш, що на заняття до цього викладача ти не прийдеш, тільки якщо ти помер. Моя безмежна вдячність Віктору Антоновичу за те, що він не лише показав нам, як треба працювати на результат, а й навчив нас, що вчитель – це завжди інтелігентність, виваженість і розум. У безкінечному вирії лекцій, семінарів, підготовок домашніх завдань і написання рефератів справжньою відрадою для мене були пари зі Світланою Володимирівною Сабліною. Вона була не лише моєю науковою керівницею, а і людиною, яка порадить, вислухає та підтримає у будь-якій ситуації. Тому питання з ким писати курсову, дипломну чи магістерську роботи у мене не виникало. Пам’ятаю її фразу: «Іро, ну що ви пишите, як Вишенський? На середині речення я вже забула, про що йшлося на початку. Лаконічніше треба». Я обіцяла, що виправлюся, а вона – що якщо побачить ще одне речення довжиною на три рядки, то читати не буде. Так і працювали: я писала, а вона креслила три роки поспіль. Пам’ятаю і «пригоди літературним світом» разом із Валентиною Ніколаєнко, Оксаною Проценко, Наталією Горбач, Юлією Куриловою, уроки з діалектології з Тарасом Шевченком, пізнавальні пари з усної народної творчості, фольклорну практику з Іриною Павленко. Не можу не згадати Олесю Слижук, яка заклала фундамент моїх умінь у складанні навчальних програм і плануванні уроків. А її практичні заняття дали мені можливість перевірити свої вміння та навички, здобуті на заняттях методики викладання української літератури, «на ділі». Загалом, вдячна кожному викладачеві кафедр української мови та української література Запорізького національного університету за отриману теоретичну базу та практичні навички для професійної діяльності.
-У дитинстві ким ви мріяли стати? Ваша мрія здійснилися?
-З дитинства мріяла стати журналісткою. У школі ходила на журналістський гурток при редакції Оріхівської районної газети «Трудова слава», котрий вела Тамара Курочкіна, слово якої було філігранним. Саме завдяки їй я зрозуміла: той, хто володіє словом – володіє ситуацією. Тому я серйозно задумувалася над вступом на факультет журналістики. Але, коли я навчалася у 10 класі, то до Оріхівської гімназії «Сузір’я» приїхала делегація з мурманська. Я вже не пам’ятаю з якою метою, але добре пам'ятаю, що говорила до них два дні російською мовою. Оця «дружня дружність», хай їй грець, до «старшого брата», відчуття меншовартості, що прилипло до нас як аксіома, – зробили своє діло. Не знаю, як в інших районах, але у нас, як тільки хтось починав говорити російською – усі інші автоматично переходили на цю мову. Словом, тоді я твердо вирішила мінімізувати вживання російських слів у повсякденному житті. На момент закінчення 11 класу я вже точно знала, що хочу бути викладачкою української мови.
-Як ставляться ліванці до української мови?
-Арабське прислів’я говорить: «Той, хто вивчає мову народу, убезпечує себе від його хитрості». тавлення ліванців до української мови демонструє це прислів’я в дії, адже з кожним роком інтерес до вивчення української мови у Ліванській Республіці помітно зростає. Передусім це пов’язано з тим, що значна кількість абітурієнтів з цієї країни бажають здобувати вищу освіту в Україні, ліванці хочуть читати та дивитися новини з першоджерела, подорожувати. Чимало ліванців розмовляють російською мовою на побутовому рівні, але після воєнних дій, розгорнутих агресором на нашій території, вони розуміють, що говорити мовою окупанта в Незалежній Державі буде неприйнятним. Наразі у Країні кедра (ще одна назва Лівану) діють такі осередки вивчення української мови, як онлайн-школа ім. Агатангела Кримського та приватні курси «Ukrainian language» при Українському Культурному Центрі (УКЦ), де я й викладаю з 2014 року.
-Як ви стали викладачкою української мови при Українському Культурному Центрі?
Пам’ятаю той день, коли вперше прийшла в УКЦ. Це був березень 2013 року. На стенді центру висів аркуш формату А4 з інформацією про Тараса Григоровича Шевченка. Я читаю і розумію, що там багато помилок. Знімаю того аркуша, виправляю помилки та несу секретарці центру. Так розпочалася моя взаємодія з Українським Культурним Центром. Мені надсилали інформацію на електронну скриньку, я її перевіряла і тільки потім вона вивішувалася на стенді центру чи публікувалася на сторінках у соціальних мережах. З квітня 2013 по травень 2014 року я викладала «Theater-Modeling» у цьому ж таки центрі, тобто про те, щоб викладати українську як іноземну я ніколи не думала. Але у червні 2014 року в центр прийшов мій перший студент Антоні. Було багато сумнівів: не було підручника, знання ліванського діалекту – мінімальне, уявлення про методику викладання української як іноземної – розмите. Але тодішня директорка Юля Хмеді сказала: «Головне – почати, далі буде видно». Антоні був моїм «піддослідним», на якому я відпрацьовувала різні методики та техніки викладання. Разом із ним шукали «ідеальний підручник» та цікаві тексти для читання. Вже минуло чимало часу, але я й досі пам’ятаю його розповідь «Моя родина» та «Наші захоплення». А нещодавно, взимку 2024, року за сприяння голови громадської організації «Український дім в Лівані» було відкрито Український Культурний Дім у Біблосі, де я викладаю українську мову як успадковану дітям з українським корінням.
-Ернест Дімнет говорив: «Потрібно навчати, але також потрібно самим навчатися». Як вам вдається це поєднувати?
-За цей період у мене було близько ста студентів. Це переважно діти наших співвітчизниць, які вийшли тут заміж, та експатріантів, чоловіки українок і майбутні студенти українських ЗВО, а після війни, розгорнутої росією, ще додалися і наші російськомовні українки. За цей період семеро з моїх «дорослих» студентів успішно склали іспит на знання української мови в Посольстві України в Лівані й отримали відповідні дипломи. Вісімнадцятеро стали студентами закладів вищої освіти України, а семеро дітлахів без проблем продовжили навчання в українських школах. Викладати українську мову ліванським слухачам дуже цікаво. Оскільки усі вони є багатомовними. Велика кількість ліванців говорить французькою, арабською та англійською мовами. Тому мої учні часто допомагають «спростити процес навчання» і зорієнтовують мене в методах викладання нашої рідної мови. Так, наприклад, від своїх учнів я дізналася, що вимова української «г» повністю збігається з арабською «ہ», що у їхній рідній мові немає великих літер і відсутня різниця в друкованому та письмовому варіантах написання букв. Проте, залежно від позиції в слові, кожна літера арабського алфавіту має чотири варіанти написання: ізольоване, на початку слова, в середині та в кінці (тобто у них є чотири написання кожної з 28 літер арабського алфавіту, який складається лише з приголосних). Саме учні розповіли мені, що у французькій мові, як і в українській особовий займенник другої особи множини «vous» (ви) вживається не тільки на позначення двох і більше осіб, а і як ввічлива форма звертання. Також у французькій мові на відміну від української відсутній середній рід. А ось в англійській мові не існує граматичного роду, але якщо виникає необхідність такий рід позначити для живих істот, вживаються лексичні засоби: «bull-elephant» – слон, «cow-elephant» – слониха, «goat» – коза, «he-goat» – цап і ще багато чого цікавого. Ми працюємо в такому «культурно-мовному обміні»: я навчаю їх, а вони мене. І йдеться не лише про вивчення української мови, а і про традиції святкування релігійних, культурних і державних свят. Мої учні активно долучаються до щорічних Шевченківських читань і Дня української писемності та мови. Найбільше їм подобаються зимові свята: із задоволенням вчать колядки, щедрівки та посівальні пісні. Ліванці говорять, що українська мова складна, але цікава і дуже милозвучна. Наприклад, їх дивують однакові закінчення дієслова, вжитого в першій особі однини. А ще іменника жіночого роду, який виступає додатком: я співаю пісню, я чита[йу] газету. 
Їм подобаються розповіді про велику кількість запозичень з арабської, які потрапляли в нашу мову через мови-посередники: латинську, турецьку, перську, західноєвропейські, наприклад: джин, гашиш, гарем, жасмин, султан, алгебра, алгоритм, арсенал, алкоголь, цифра, альманах і багато інших. Арабомовних студентів цікавлять і кумедні збіги з українськими словами. Такі слова вони запам’ятовують одразу, наприклад: «батут» – це каченя арабською, «сир» – ремінь двигуна, «кофта» – котлета, «хмара» – ослиця (це лайливе слово), «льон» – колір, «торба» – могила, «мох» – мізки. Я щиро радію, що охочих вивчати українську мову в Лівані та й узагалі в цілому світі з кожним роком збільшується, а людей, які б ототожнювали Україну з росією, навпаки зменшується. Вже не треба пояснювати, що Кyiv – це не Kiev, а Ukraine – це не «the Ukraine». Я вдячна кожному ліванському студентові, який допомагає у боротьбі з російською пропагандою, що, на жаль, активна на Близькому Сході.
-Яку б пораду ви дали сьогоднішнім і майбутнім студентам?
-Майбутнім і нинішнім студентам філологічного факультету хочу сказати: «Вас навчають володіти словом, його перед вами ретельно, з хірургічною скрупульозністю розглядають під різними кутами через призму морфології, синтаксису, фонетики, граматики, літератури найкращі фахівці своєї справи. Інформація до знань відкрита для кожного з вас, за наявності бажання, наполегливості та натхненної праці».
Філологічний факультет
Стежте за новинами також у соцмережах пресслужби ЗНУ:
https://www.facebook.com/pressluzhbaZNU
https://www.instagram.com/pressluzhbaznu/
Соцмережі ЗНУ:
https://beacons.ai/official_znu
