До Дня журналіста у проєкті «Історії успіху випускників ЗНУ» (ZNU, Zaporizhzhia National University) інтерв’ю з випускницею факультету журналістики, відеооператоркою та режисеркою монтажу, нині головною відеографкою «Громадського радіо», співавторкою ютуб-проєкту «На лінії вогню» Євгенією Таранченко.
-Женю, почати розмову хочеться з привітання з нагоди Дня журналіста. Звісно, творчих злетів, реалізації задуманого, натхнення і витримки, а найголовніше – це Перемоги! А що чи хто вплинуло на твій вибір вступати «на журналістику»?
-Свій професійний вибір я зробила 10 років тому, коли вирішила стати журналісткою. Тоді це здавалося мені цілком природним: я була активісткою в школі, добре навчалася й дуже любила писати. У ті часи я багато писала і навіть трохи дошкуляла вчительці української мови, просячи перевіряти всю мою писанину. Університет я обрала одразу, як прийшла на День відкритих дверей факультету журналістики ЗНУ. Я закохалась в атмосферу одразу, і вже не розглядала інші навчальні заклади.
-Пам’ятаєш свій перший досвід як журналістки, сценаристки чи операторки ще за студентських часів? Чи ще до вступу на факультет мала «творчий кейс» власних публікацій?
-До вступу в університет я не мала власних публікацій – усе обмежувалося конкурсами, на які я надсилала свої художні твори. А от перший досвід саме як журналістка почала здобувати вже на першому курсі, коли наприкінці навчального року буквально оселилася в нашій телелабораторії на журфаці. При цьому я робила все: була журналісткою в полі, пробувала себе як операторка, бо мені було цікаво працювати з камерою, вчилася писати монтажні плани і навіть робила перші кроки в монтажі відео в професійних програмах. Тоді я почувалася губкою, яка прагнула увібрати якомога більше знань. І насправді це дало мені дуже хорошу базу та універсальність, які мені допомагають наразі.
-Уже під час широкомасштабного вторгнення ти отримала ступінь магістра журналістики. Поділися досвідом як воно навчатися в такий складний час і ще й у прифронтовому місті?
-Якщо чесно, мені важко відокремити магістратуру від того часу, в якому ми всі жили. Навчання проходило дистанційно, між новинами з фронту та робочими дедлайнами. На той момент я вже працювала, тому поєднувала заняття з роботою. Але я розуміла, що не хочу здобувати освіту в магістратурі іншого закладу освіти. Адже на факультеті журналістики окрім сильної професійної бази, були люди, які стали мені сімʼєю. Я не хотіла полишати факультет, студраду. Звісно, це було складно. Але такі умови навчили мене цінувати час і не чекати ідеального моменту для розвитку.
-Університет – це не тільки навчання. Ти була головою студентської ради факультету журналістики. Є що згадати? Яке воно студентське життя?
-У мене найтепліші спогади про той час, коли я була головою студради. Я хотіла створити не просто команду активістів, а об’єднати людей в умовну сім’ю – і в мене це вийшло. Ще під час вступу на факультет я бачила представників студради і вже тоді знала, що хочу бути в команді. Так і сталося: на першому курсі я стала членкинею студентського самоврядування, на другому очолила волонтерський напрямок, а на третьому – стала головою студради. І залишалася на цій посаді аж до випуску з магістратури. Це, звичайно, не зовсім за статутом, адже передбачено не більше двох термінів (двох років). Але моя каденція припала на початок повномасштабного вторгнення, тому терміни трохи розмилися. Я любила студраду, бо щиро любила факультет. Знаєте, це певний стан душі – коли ти свідомо обираєш любити те, чим займаєшся. Але не скажу, що це було легко. По-перше, керувати командою творчих людей – завдання не з простих. Були і сварки, і сльози, але ми з усім разом справлялися. Мене навіть у якийсь момент почали називати «мама факультету», бо я знала всіх і наголошувала, що кожен може прийти до студради, і його проблеми будуть почуті та вирішені. Наступний етап складнощів почався у 2022 році, коли частина моєї команди опинилася в окупації. Це був дуже непростий період, але ми все пройшли. Також хотіла б сказати, за те, що студрада подарувала мені друзів на інших факультетах. Одним із таких людей був Владислав Момот, на час мого навчання він був головою студради філологічного факультету, на цьому ми і подружилися. Він був прекрасною, світлою людиною і завжди приходив на допомогу. На жаль, у 2024 році Влада Момота не стало, він помер на тимчасово окупованій території.
-Як склався твій професійний шлях після завершення університету?
-Після завершення університету я вирішила переїхати до Києва, бо розуміла, що хочу розвиватися. І, здається, всесвіт ніби підтвердив мої слова: від моменту подачі резюме до прийняття на роботу пройшло лише два тижні. Цим місцем стало Громадське радіо. Тоді я вирішила, що на цьому етапі життя хочу займатися саме відеожурналістикою. На «Громадському радіо» я обіймала посаду відеооператорки та режисерки монтажу, а з часом стала головною відеографкою. Період роботи там був дуже насиченим подіями: я почала їздити в гарячі точки в ролі воєнної кореспондентки, працювала з Андрієм Куликовим у Косово, а також місяць провела в Сирії та Іраку, знімаючи фільм про спецоперацію ГУР.
- Ютуб-проєкт «На лінії вогню» – це не тільки ексклюзивні репортажі з фронту, це воєнна журналістика, це історії про тих, хто захищає нашу Україну. Як ти приєдналася до команди?
-Воєнна журналістика стала тим, у чому я побачила найбільший сенс своєї роботи. На Громадському радіо я познайомилася з Іриною Сампан, яка працює воєнною кореспонденткою з 2014 року. Вона наприкінці 2024 року запускала проєкт «На лінії вогню» і запропонувала мені долучитися. І відтоді ми, можна сказати, нерозлучні. Ми як команда працювали на всіх гарячих напрямках в Україні, разом поїхали в Сирію та Ірак, щоб зняти фільм. «На лінії вогню» став для мене не просто проєктом, а певною мірою сенсом мого професійного розвитку на цьому етапі. Адже в період повномасштабного вторгнення не може бути теми важливішої за війну. Наразі я вже не лише операторка та режисерка монтажу проєкту, а й повноцінна співавторка. Тому продовжую працювати над розвитком «На лінії вогню».
-Напевно, розмова про проєкт Ірини Сампан, що реалізується у співпраці з Громадським радіо, потребує окремого детального інтерв’ю, поговорімо про документалістику, а саме про фільм «10 втрачених років», презентація якого відбулася в Києві 14 грудня минулого року. Про що і про кого він?
-Минулої весни Ірина Сампан розповіла мені про свою мрію, поїхати до Сирії та зняти фільм. (Пресслужба ЗНУ розповідала про презентацію документальної стрічки, співавторкою якої є Євгенія Таранченко). Приблизно в той період ГУР повернули останню українку з дітьми з курдських таборів для біженців, і ми зрозуміли, що треба починати працювати. Так і зародився фільм «10 втрачених років». «10 втрачених років» – це документальний фільм про спецоперацію Головного управління розвідки з повернення українських жінок і дітей із сирійських таборів після падіння ІДІЛ. У центрі стрічки – історії українок і їхніх дітей, які опинилися в таборах в пустелі та роками жили в умовах ізоляції, невизначеності й гуманітарної кризи. Героїнь фільму ми знімали в Києві, але в якийсь момент стало зрозуміла, що нам недостатньо кадрів, щоб показати саму операцію, чи як жінки жили в таборах. Тому ми вирішили їхати в Сирійський Курдистан та намагатися потрапити в ці табори та на території, де була «Ісламська держава». І знаєте, проживши місяць на Близькому Сході у нас все вийшло. У фільмі ми показали не тільки процес повернення в Україну громадян, а і особисті долі людей – те, через що вони пройшли, і як намагалися відновити своє життя після багатьох років, проведених у надзвичайно складних умовах.
- Режисером цієї стрічки є Ірина Сампан, вся операторська робота твоя. Розкажи про особливості зйомки в умовах підвищеної небезпеки.
-Найбільшою проблемою для мене в Сирії насправді стала зйомка при дуже високих температурах. Техніка просто перегрівалася і вимикалася. Особливо це було проблемою під час зйомок у пустелі: спочатку вимкнувся стабілізатор, потім усі телефони, а за ними перегрілися і камери. Тому так звана «реанімація» техніки забирала багато часу. Але з цим доводилося просто змиритися. Щодо небезпеки, то на той момент я вже доволі багато працювала в «червоних зонах», тому потенційні напади терористів здавалися меншою проблемою, ніж непрацююча техніка.
-Що тебе надихає, відновлює після важких зйомок?
-Люди. Я надихаюся людьми. Як би це не звучало, мені буває важко повертатися до Києва після відряджень, адже просто накочує хандра. Там, «на війні», ти відчуваєш життя як ніколи яскраво. Починаєш більше цінувати його і цінувати людей. У нас дуже багато прекрасних людей – відданих, щирих, готових до самопожертви заради інших. Мене надихає те, скільки ще історій потрібно розповісти.
- Якщо повернути час назад, ти б обрала іншу спеціальність?
-Ні, я пішла за своїми бажаннями та мріями. І зробила б це й удруге.
-Що плануєш зробити першим після завершення цієї війни?
- Я не впевнена, що ця війна колись закінчиться. Думаю, будуть різні етапи, але кінця я не бачу. Ми сотнями років боремося з росіянами, і я просто хочу, щоб українці про це не забували. Ми маємо стати сильною нацією, де населення вміє себе захистити і постійно готове до оборони кордонів своєї країни. Тому завершення війни я не бачу, але бачу сильну, передову країну.
- Зараз випускники шкіл, коледжів складають НМТ. Перед багатьма стоїть питання вибору спеціальності. Що б ти їм порадила вже як фахівець із вищою освітою і практичним досвідом?
- Я б радила вчитися і сприймати період університету як можливість набувати досвід через спроби, невдачі та перемоги. Бо насправді профільна освіта дає хорошу базу, але без внутрішнього двигуна, який буде стимулювати навчатися, пізнавати нове й отримувати навички, нічого не буде. Прямо вимагайте від себе знань, особливо практичних. Я б радила робити так, як я: не вилазити з навчальних лабораторій. Адже поки є можливість для творчості і помилок – використовуйте її.
-Винятково для тих, хто хоче поєднати своє майбутнє із журналістикою, медіатворчістю, що б ти побажала?
- Тим, хто хоче поєднати своє майбутнє з журналістикою або медіатворчістю, я б побажала не боятися пробувати і якнайшвидше переходити від теорії до практики. Ця сфера дуже швидко показує, чи ти готовий працювати з реальністю, людьми і відповідальністю за слово та візуальний контент. Важливо шукати будь-які можливості для досвіду: навчальні студії, студентські медіа, перші невеликі проєкти. Не чекати «ідеального моменту» чи «ідеальних умов», бо їх зазвичай не буває. Кожна спроба, навіть невдала, у цій сфері дає більше, ніж довге очікування. І, будь ласка, не втрачайте любов до життя, адже саме через любов і цікавість до світу, народжуються найкращі матеріали.
Алла Тернова, факультет журналістики.
Фото з архіву Євгенії Таранченко.
Усі матеріали проєкту за цим лінком
Нагадуємо, що у ЗНУ триває опитування для випускників ЗНУ: візьміть участь і поширте інформацію про нього серед інших випускників. Деталі за цим покликанням
Стежте за новинами також у соцмережах пресслужби ЗНУ:
https://www.facebook.com/pressluzhbaZNU
https://www.instagram.com/pressluzhbaznu/
Соцмережі ЗНУ:
https://beacons.ai/official_znu
