Славетні запоріжці
| А | Б | В | Г | Ґ | Д | Е | Є | Ж | З | І | К | Л | М | Н | О | П | Р | С | Т | У | Ф | Х | Ц | Ч | Ш | Щ | Ю | Я |

ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович

Славетні запоріжці / Всi персоналії / ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович

(9.Ш.1814, с. Моринці Черкаської обл. – 10.03.1861, м. Петербург). Великий український поет і видатний художник. Співець козаччини. Його предки по лінії батька і матері – запорозькі козаки. Захоплені розповіді і пісні діда Івана про Коліївщину та запорожців-лицарів стали колисковою для поета, на все життя прищепили йому любов і пошану до «Запорожжя людославного». У козацькому краї він, за висловом Д.Яворницького, зігрівав своє серце і лікував хвору душу. У «Кобзарі» (1840 р.) фактично всі твори наснажені Запорожжям, овіяні тугою за козацькою вольницею, осінені мрією про нову «славу України». Як свідчить вдумливе прочитання цієї Головної книги українського народу і аналіз втручань царської цензури та видавців, їх лякала саме тема Запорожжя. Так, у поезії Т.Шевченка «До Основ’яненка » безжально викреслено майже двадцять рядків, які є серцевиною твору, зокрема оці: „Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, не покриють Україну Червоні жупани!” У поемі «Тарасова ніч» у кількох місцях рябіють крапки, мовби сліди від куль, - це погуляло геростратове перо цензора чи видавця: як мовиться, вирвано з м’ясом до тридцяти рядків, у яких поет з пієтетом говорив про «славу козацькую», про гетьманщину і гірко тужив: «Де поділось козачество, Червоні жупани? Де поділась доля-воля, Бунчуки, гетьмани?». Згадки про гетьманщину викреслено цензорами і в поемі «Катерина» та інших творах, що ввійшли до «Кобзаря». Царські наглядачі безпомилково визначили головну ноту поезії Т.Шевченка і робили все, аби її притлумити чи й зовсім заглушити. Рядки, вилучені з Головної книги українців, несли в собі Прометеїв огонь, який у наступних творах поета ще дужче запалав і став страшним для самодержавства. Як відомо, в 1843 році поет побував у наших краях (найімовірніше в третій декаді серпня). Він оглянув Дніпровські пороги, зупинявся в селі Вознесенка (нині – в межах міста Запоріжжя), пройшов стежками Хортиці, яка була заселена німцями-колоністами. Враження були гнітючими, Згодом у листі до Я.Кухаренка поет писав: «Був я уторік на Україні... І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися». Після відвідин козацького краю твори Великого Кобзаря стали особливо гнівними (І.Франко назвав їх «суціль політичними»): біль за поталоване Запорожжя не залишав його ні на хвилину. Та, попри сказане, саме пам’ять про Хортицю-матір та батька-Великий Луг надихала Т.Шевченка і живила його віру в розквіт і відродження України. І витоки омріяної Кобзарем «сім’ї вольної, нової» – саме в Січі, яка бентежила творчу уяву поета все його свідоме життя. Ось чому ім’я Шевченка невіддільне від Запоріжжя, вірніше – Запорожжя, Запорозької Січі, Хортиці. Не випадково в його творах терміни «Запорожжя», «запорожець», «запорозький» зустрічається понад 70 разів. Як не випадково, що, перебуваючи на засланні, поет вустами свого ліричного героя висловив заповітну мрію: «На Хортиці у матері буду добре жити...». Безумовно, мав рацію керівник численної, багатонаціональної письменницької делегації на Шевченківському святі в Запоріжжі Дмитро Павличко, коли сказав: «Якщо плоть Шевченка народжена кріпачкою в Моринцях на Черкащині, то його дух народжений і виплеканий хортицькою свободою, запорозькою демократичністю, непокорою і болістями народного лицарства». Образно кажучи, саме Запорожжя «виховало» Великого Кобзаря.

П.П.Ребро.